Рукопис, знайдений у Сараґосі

— Це скарб, — відповів я, — отриманий від матері; я пообіцяв їй ніколи не знімати його. Там міститься шматочок справжнього животворящого хреста.

Від цих слів Зібельда зблідла й відсахнулася.

— Ти стривожена, — продовжував я, — а то ж тільки злі духи бояться хреста.

Еміна відповіла замість сестри:

— Сеньйоре кавалере, ти знаєш, що ми мусульманки, і не повинен дивуватися прикрості, яку мимовільно справив моїй сестрі. Я визнаю, що відчула те саме; нам шкода, що найближчий наш родич визнає віру Христа. Ці слова дивують тебе — але ж твоя мати походить з роду Ґомелесів. Ми також належимо до цієї родини, яка родовід свій веде від Абенсерраґів… — але присядьмо на цю канапу, і я розповім тобі більше.

Негритянки вийшли з кімнати. Еміна підсіла до мене в куточку канапи й, підгорнувши під себе ноги, влаштувалася біля мене. Зібельда лягла з другого боку, оперлася на мою подушку, і ми були так близенько одне до одного, що наші подихи змішувались. Еміна, схоже, на хвильку замислилась, а потім, кинувши на мене переповнений почуттями погляд, узяла мене за руку й почала такими словами:

— Я зовсім не хочу приховувати від тебе, дорогий Альфонсе, що привів нас сюди зовсім не випадок. Ми тут чекали на тебе, і якби ти, злякавшись, обрав іншу дорогу, то назавжди втратив би нашу повагу.

— Не улещуй мене, прекрасна Еміно, — відповів я. — Я не розумію, чому тебе так цікавить моя відвага.

— Твоя особа дуже цікавить нас, — продовжувала мавританка, — але, можливо, це тебе менше тішитиме, якщо дізнаєшся, що ти перший чоловік, якого ми зустріли в житті. Тебе дивують мої слова, і ти, схоже, засумнівався навіть у їх правдивості. Я обіцяла розповісти тобі історію наших предків, але буде, мабуть, краще, якщо почну від нашої власної.