Рукопис, знайдений у Сараґосі

Під’їхавши до Лос-Алькорнокес, я побачив біля джерела кошик, накритий виноградним листям; там були, мабуть, фрукти, забуті якимось подорожнім. Я з цікавістю засунув туди руку і з задоволенням знайшов чотири чудових фіґи й помаранч. Дві фіґи я запропонував Лопесу, але він, подякувавши, відмовився й сказав, що може потерпіти до вечора. Тож я з’їв усе сам, а потім хотів напитися води з джерела. Проте Лопес утримав мене від цього, переконуючи, що вода після фруктів може зашкодити, і подав мені трохи аліканте, яке ще в нього лишалося. Я прийняв почастунок, але щойно вино опинилося в животі, як раптом щось стиснуло мені серце. Небо й земля закрутилися перед очима, і я б точно втратив свідомість, якби Лопес не поспішив мені на допомогу. Він привів мене до тями, пояснюючи, що я не повинен дивуватися і що стан цей зумовлений голодом і втомою. Власне кажучи, я не просто прийшов до тями, я перебував у стані надзвичайного піднесення. Околиця неначе виблискувала розмаїттям барв, предмети яскрилися в моїх очах, наче зірки літньої ночі, а кров у мене почала сильно пульсувати, особливо на шиї і в скронях.

Лопес, бачачи, що я прийшов до себе, знову почав нарікати:

— Лихо гірке, — бідкався він, — і чому ж я не спитав поради в брата Херонімо Тринідадського, ченця, проповідника, духівника й оракула нашої родини! Недарма ж він є шваґром пасинка братової вітчима моєї мачухи і, будучи нашим найближчим родичем, не дозволяє, аби щось діялося в домі без його поради. Не хотів я його слухатись, тож так мені тепер і треба. Як же часто він говорив мені, що офіцери валлонської гвардії — то самі єретики, яких легко пізнати, бо мають світле волосся, блакитні очі й рум’яні щоки, а чесні християни мають колір мадонни з Аточі, яку намалював святий Лука.

Я зупинив той потік зухвальств, наказавши Лопесу подати мені дубельтівку, а самому залишатися біля коней; я ж хотів видряпатись на одну з околичних скель, сподіваючись, що виявлю заблудлого Москіто. На ці мої слова Лопес залився сльозами й кинувся мені до ніг, заклинаючи мене всіма святими не залишати його самого в такому небезпечному місці. Тоді я вирішив сам доглянути за кіньми, а його послати на розшуки Москіто, але цей намір перелякав його ще більше. Врешті-решт я виклав йому стільки слушних причин, що він таки дозволив мені віддалитися, сам же дістав з кишені чотки й почав ревно молитися.

Вершини гір, на які я мав намір вибратися, знаходилися далі, ніж мені здалося на перший погляд, і лише через годину я зміг на них піднятися. Зупинившись на вершині, я побачив під собою дику й порожню поверхню без будь-яких слідів людей, тварин чи якихось будівель, жодної дороги крім тієї, якою я прийшов, а навкруги — глуха тиша. Я розірвав її криком; лиш луна відповіла мені здаля. Врешті-решт я повернувся до джерела, знайшов свого коня, прив’язаного до дерева, але Лопес — Лопес зник, не залишивши й найменшого сліду.