Гімназист і Чорна Рука

Цього разу пауза була коротшою.

— Він завжди так поводиться, пане полковнику? — вже спокійніше поцікавився Стрельцов.

— У більшості випадків, — поквапився відповісти Медвідько. — Сьорбнув наш департамент з ним горя. Непоштивий, грубіян. Між нами кажучи, часом дозволяв собі таке говорити про самого...

— Це мені зараз нецікаво, що й про кого він ляпав з дурного язика! — відрубав Стрельцов. — До справи! Пане Шпиг, як ви тут опинилися?

— Чому я маю вам, приватній особі, про щось звітувати?

— Звітуй мені, Шпиг, — мовив поліцейський полковник. — Я — державна особа.

Відставний міліціонер кахикнув, і Юрко готовий був битися об заклад: у цей момент смикнув себе за кінчик вуса.

— Ну, слухайте, коли так. Пан Медвідько знає, що після звільнення я надаю послуги з розшуку різним приватним особам. Не маю права розкривати прізвищ без їхньої згоди. Та за даних обставин розумію — доведеться. Тим більше, згадана особа точно не постраждає. Бо жодним чином до того, що тут відбувається, не причетна. Я дію в інтересах Галини Добрянської. Чули про таку?

— Відома свого часу акторка, — без заминки відповів Стрельцов, додавши: — Зараз на пенсії. Всі забули про неї.

— Всі, та не всі, — мовив Шпиг. — Я хоч і не бозна-який театрал, але колись у юності бачив її на сцені. Чого дивитесь? Були часи, запрошував дівчат у театр. Вона ще в кіно знімалася, але не так часто.

— Про вашу бурхливу юність потім колись поговоримо. Про кіно з театром теж. Ближче до справи, — нагадав Стрельцов, явно перехоплюючи ініціативу остаточно, бо поліцейський більше не озивався.

— Так ось, — повів далі Шпиг. — Помешкання старої акторки обікрали. Поцупили дорогу для неї річ. Метелика.

— Метелика?

— Еге. Брошку у вигляді метелика. Запитайте в пані Галини, вона підтвердить.

— То пенсіонерка найняла вас? — зрозумів Стрельцов. — За які гроші? І чому не пішла в поліцію?

— Не захотіла розголосу, — просто пояснив Шпиг. — Бо мала підозру, і вирішила — краще перевірити без зайвого шуму і домовитися по- доброму. Адже там, на думку Добрянської, не обійшлося без колеги по роботі, молодшої товаришки. Невдячна особа, скажу я вам.

— Тобто?

Юрко почув важке Шпигове зітхання.

— Ходила до пані Галини учениця. Брала уроки майстерності, гроші платила. Знаєте, старій акторці приємно, та й додатковий заробіток не завадить. Вона ж сама живе. Увійшла в довіру. Побачила старовинну коштовність, і поклала на неї око. Антикварна річ, модно зараз. Але Добрянська не продавала ні за які гроші. І тоді та учениця найняла крадія. Свого друга. Зрозуміли вже, пане полковнику, про кого мова?

— А, Ілона! — вирвалося у Медвідька, і Юрко відчув: там усі розуміють один одного з півслова.

— Вона, — підтвердив Шпиг. — А друг — ось, прошу дуже, Яшка Зозуля. Закортіло світській дівиці, яку часто показують по телевізору і яка знімається в різних шоу гострих відчуттів та пригод. Потягло з вищого світу в нижчий. Випадково зустріла професійного крадія Зозуленка, і вони стали близькими друзями. Слово за слово — підбила Ілона свого приятеля на крадіжку. А той справу зробив — і втік. Я, колеги, за правильну ниточку відразу потягнув. Ілона в ногах валялася, каялася, молила не видавати. Далі з моїм досвідом слід Зозулі взяти було не важко. Не скажу як, але дізнався: саме сьогодні й саме сюди по обіді мав прийти наш утікач. Тому я теж нагодився. Думав сюрприз йому зробити, неприємний. Але, як бачите, хтось побував тут раніше. І зробив крадієві ще прикріший сюрприз. Ось і все.

Вкотре запанувала мовчанка, порушена цього разу голосом Стрельцова:

— Кажете, брошку вкрали? Метелик з діамантами? Як у фільмах про аристократів?

— Еге, — з вуст Шпига це прозвучало надто простакувато.

- Ну-ну.

Після цих слів Юрко в своєму сховку напружився. Бо відчув: чоловік із залізним голосом відставному міліціонерові не повірив. А той, своєю чергою, знав — не вірять йому. Проте й далі грав у якусь свою, незрозумілу поки гімназистові гру.

Тут нарешті втрутився Медвідько.

— Так чи інак, Назаре Захаровичу, а вам доведеться давати письмове пояснення. Викласти все, що ви щойно нам тут розказали. Бо Зозуля завдав людям, чиї інтереси тут представляє шановний пан Стрельцов, значно більшої шкоди. А головне — діяв він не один. Ми точно знаємо, хто вбив Якова Зозуленка. І особа ця — серйозний злочинець, озброєний і небезпечний. Діяли вони разом. А потім компаньйон уколошкав свого товариша. Може, ту брошку злощасну собі забрав, треба ж гроші, аби ховатися. Але від закону він не втече.

— Та я знаю, — мовив Шпиг, і Юрко не зрозумів, серйозно той говорить чи з іронією.

— Не затримуємо вас більше на місці пригоди, — відкарбував Стрельцов. — Ви, до речі, теж від нас не заховаєтесь.

— Так нема потреби, я ж нічого не зробив.

— І дуже добре. Прошу на вихід.

У Юрка всередині не просто захололо — кригою все вкрилося. Навіть відчув, що на мить примерз до дерев'яної підлоги.

Піде зараз відставний міліціонер звідси, а ті почнуть оглядати й обшукувати приміщення.