Гімназист і Чорна Рука

— Хто така?

— Керівничка класна, Блоховська. Її наш директор, пан Андронакі, називає пафосно Залізною Леді. Сам теж ніби з каменю, нічого його не проймає. Ох, компанія підібралася, — зітхнув він.

— Нічого, це ж не тюрма, а наука, — філософсько мовив пан Шпиг і, побачивши, що Юрко готовий сперечатися, змінив тему: — То як там з Моховим усе скінчилося?

— Наче підмінили хлопця. А був же веселий, хоч порушував дисципліну.

— Я так розумію, з капостями Чорної Руки ви це тоді не пов'язали, — мовив Шпиг, тут же пояснивши свою думку: — Бо інакше другий твій товариш не наплював би на схожі погрози.

— А другим Володька Зубко був! — вигукнув Юрко. — Тижня не минуло, і знаходить він таку саму записку. Теж слід Чорної Руки, знову вимагали грошей — тисячу гривень. Треба було сюди ж принести. Зубко, може, й не наплював би, навчений випадком із Моховим. Та бабуся у Володьки заслабла. Бігав по аптеках з рецептами, закрутився. А за якийсь час Блоха тягне його до Андронакі. Якось випливло, що Володька писав шпаргалки на контрольних з математики в есемесках і пересилав відразу кільком учням. Телефони треба вимикати — хоча б звук. Ось ніхто й не чув, як повідомлення пищали.

— Серйозне порушення, мабуть.

— Дуже. Контрольні нікому не зарахували, і батьки Зубка змушені були довго просити Андронакі, щоб для їхнього сина зробили виняток, не виключали. Пощастило, він у нас геній алгебри. На всіх шкільних олімпіадах честь гімназії відстоює. Зробили виняток, але оголосили всім, що так щаститиме не кожному.

— Далі можеш не розказувати, — кивнув Шпиг зі знанням справи. — Коли покарали другого, третій уже послухався Чорної Руки. Тепер, бач, твоя черга. Забагато вона знає.

- Хто?

— Ота рука. Тобто — він, бо це навряд чи дівчисько. Чекай, — відставний міліціонер раптом стрепенувся. — Дівчатам такі погрози приходили?

— Поки ні. Наскільки я знаю. Хоча можу помилятися, я ж теж нікому не сказав.

— Не ризикує чорнорукий чіпати дівчат, — багатозначно підніс пальця Шпиг. — Вони — не ви, козаки. Наш брат не признається, що його лякають і він боїться. Як же, козакам не можна. Скільки я через те нахлебтався свого часу, коли бандитів ловив! — він черкнув себе долонею по коротенькій шиї. — Дівки відразу гармидер здіймуть, на весь базар. А погрози, та ще й дівчаткам — репутація гімназії. Згоден?

— Ага.

— Ту Чорну Руку всім світом шукатимуть. І знайдуть, я тобі гарантую. Мало не буде. Йому це треба? Ні. Ось ще один тобі, Івановичу, доказ і прикмета водночас: шукати слід паскудного хлопця. Серед вас, у гімназії. Ніхто сторони записку не підкине. Бо з вашими порядками туди у Першу зразкову, жоден чужий не зайде. До того ж треба знати, кому доповідати про всі ці порушення.

— Стукати.

— Точно, є таке слівце. Кримінальники так балакають.

І враз якась легка тінь набігла йому на обличчя. Ніби спогад виявився надто болісним.

Провів відставний міліціонер долонею по обличчі, ніби витирав спогад, наче хусткою. Простяг записку Юркові, мовив діловито:

— Хочете знайти Чорну Руку — можу порадити, як це зробити. Не тут і не зараз, бо бач, що робиться.

Шпиг кивнув на кімнату, де лежало мертве тіло, про яке гімназист, захопившись, встиг забути. Зібрався щось відповісти, можливо, домовитись ще раз, у іншому місці, зустрітися із детективом. Уже відкрив рота.

Завмер.

З вулиці почувся глухий звук — хтось ударом прочинив хвіртку й знадвору почулися кроки. Не один чоловік сюди поспішав. Упевнено йшли. Не інакше — знали, що тут знайдуть. Дізнатися б, чого всіх саме сьогодні тягне в цей будинок!

Юрко не зміг приховати паніки, яка охопила його. Гімназист у такому місці, ще й за таких обставин — це вам не супергеройське кіно. Хлопець уже не мав жодних сумнівів у тому, що Шпиг не збирається розказувати стороннім про їхню зустріч. Але ж Бог знає, хто квапиться сюди зараз. І наміри цих людей навряд чи добрі. Думки майнули в голові блискавкою.

Але в той самий час, коли вони майнули, відставний міліціонер міцно схопив Юрка за карк. Той, своєю чергою, ледь устиг учепитися за ремінь сумки — так, ніби це могло його врятувати. Хлопець не чекав, що чоловік з доволі незграбною комплекцією й короткими ногами виявиться аж таким спритним, — Шпиг стрімко поволік Юрка через прохідну кімнату з мерцем у іншу, дальню, а Юрко, своєю чергою, тягнув за собою ранець. Пес дріботів за ними, думаючи, що це така гра.

Прибульці вже входили до сіней.

Шпиг не штовхнув — жбурнув Юрка, мов клумак із ганчір'ям, до старого клишоногого ліжка — єдиної меблевої речі, що лишилася тут після пожежі. Хлопець, зрозумівши все без зайвих слів, порачкував під ліжко, забившись якомога далі. Воно трималося на трьох ніжках, що дозволяло Юркові з його зростом скористатися укриттям на повну котушку. Він ще затягував за собою наплічника, а Шпиг уже йшов геть, назустріч тим, хто заходив до кімнати, аби перехопити, зупинити, затримати їх.

Бульдожих спершу ткнувся за Юрком, але хлопець махнув рукою — йди, йди геть. Пес на диво послухався: розвернувся й подріботів назад. А з сусідньої кімнати чулося голосне, суворе, обурене й здивоване водночас:

— Кого я бачу! Назар Шпиг! Власного персоною! Біля трупа! Без вас у Києві вода не святиться!