Темний світ. Рівновага

Настя похитала головою й знову сховала лице в подушку:

— У нас усе було добре... я його хотіла з бать... з батьками познайо...

Вона заридала з новою силою:

— Дзвонив! Обіцяв! Прийти! І...

— І що?

— І не прийшов!

Я опустилася на стілець біля ліжка. Якщо чесно, мене пробило на «хі-хі» — істеричний, тоненький сміх. Ну що за дитячий садок, справді, ну, дзвонив, ну, не прийшов, у мене гірша проблема — я, між нами, потроху з глузду з’їжджаю...

Рука сама знайшла в кишені мій кулон. Ех, будь-що-будь.

Я стисла «око» в долоні. І сталося точнісінько те, чого я чекала, чого боялася, що, я знала, мало статися: все навколо змінилося. Стало зі звичайного — справжнім.

Лампа під стелею потьмяніла, зате свічки розгорілися яскравіше, і я побачила, як над ними кружляють іскри — вогненні мошки. Кімната була наповнена... ні, не туманом. Найбільше цей летючий кисіль нагадував крихітні хмари. Неначе моя голова — це літак на злеті, підлога — земля далеко внизу, а стіл — висока гора, вкутана прозорим димним серпанком. Наша гуртожитська кімната була, виявляється, гарна й велична, немовби Гімалаї з космосу, немовби світлина далекої галактики...

Але милувалась я недовго. Майже одразу я роздивилася патьоки на підлозі. Темні... кров. Змазаний відбиток долоні, безформні плями, які криміналіст визначив би, напевно, як «ознаки боротьби». Я перевела погляд на Настю...

І насилу стрималася, щоб не завищати.

Лице моєї сусідки було залите кров’ю — з носа, очей, вух. На лівій скроні проступало синювато-чорне татуювання, схоже на складний ієрогліф. У Насті був такий моторошний вигляд, що я відскочила, перекинувши стілець, і розтисла руку в кишені...

Кров і татуювання щезли. Настині щоки ще блищали від пролитої гіркої води, але очі враз висохли, люто глянули з-під запалених повік:

— Виродок! Зрадник! Покинув!

Від неї повіяло холодом, наче від кондиціонера, який врубили на повну. Повіяло такою їдкою, аміачною ненавистю, що я злякалася за Павлика:

— Стривай, може, з ним щось сталося...

— Сталося! Він у Соколова в кімнаті бухає на дні народження! А ти за нього не заступайся! Теж мені захисниця!

Вона кричала на мене, зриваючи зло, і здавалося, що кожне її слово здатне пропалити дірку в одязі, наче кислотний плювок. Ніколи раніше я не бачила Насті в такому стані.

— Захищай його! Давай! Цього паскудника! Та знаєш, хто ти після цього?!

Мене винесло в коридор, мов вітром. Цокотячи зубами, я притислася лобом до холодної стіни. «Іди додому — там лихо», — сказав Інструктор. Що він мав на увазі? Зірване побачення? Чи щось інше?!

Чому саме я? Чому всяка гидота стається саме зі мною? Нас їхало в автобусі тридцятеро, але саме я вилетіла в річку крізь розбиту шибку. Тисячі студентів навчаються в цьому університеті, сплять, їдять, фліртують, складають заліки, і тільки я стою в темному коридорі, і на долоні в мене лежить знайомий з дитинства кулон у вигляді ока...

Що мені робити?