Темний світ. Рівновага
- Автор: Дяченко Марина и Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7928-2
- Переводчик: Алексей Негребецкий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темний світ. Рівновага». Краткое содержание книги:
Але про все по порядку. А почалася ця історія з того, що я померла...
— Не піду, — сказала я.
Він подивився докірливо:
— Ти мені не віриш?
Я раптом зрозуміла — вірю. Оцій дивній істоті, яка, цілком можливо, взагалі не людина. Яка спершу на мене горлала, наче фельдфебель, потім загнала під вантажівку, трохи не вбила...
Я вірю, що він не бажає мені зла й не допустить, щоб мене хтось скривдив.
— Там брудно й темно, — сказала я вже не так твердо.
— У тебе ж нібито є ліхтарик?
Він дивився на мене, цілковито впевнений, що я полізу в колектор. І я полізла, хоч і мовчки себе проклинаючи. Авантюристка.
Унизу було геть не так брудно, як я боялася. Услід за Інструктором я пройшла по досить широкій трубі й опинилася перед дверима з кодовим замком. Двері були на вигляд дуже старі, масивні, років, мабуть, з п’ятдесятих минулого століття. Або сорокових. А сейфовий замок відносно новий.
Замок спрацював, двері скреготнули. Інструктор зайшов перший. За дверима були залізні сходи з іржавими сходинками, мій ліхтарик вихоплював з темряви чорні бетонні стіни, вкриті брудом і цвіллю, три дуже крутих поверхи вниз — запах іржі, вологи, гнилої органіки, землі...
— Куди ми йдемо?!
— Уже скоро.
Він зістрибнув на бетонне перекриття й подав мені руку.
Промінь ліхтарика вперся в дверцята ліфта. Інструктор натис єдину кнопку — ліфт заскреготів і відкрився. Був він просторий, зсередини обшитий цінною деревиною, дуже дорогий і дуже старий.
— Мені страшно, — сказала я.
— Але ж тобі цікаво, правда? Коли людина досліджує нове — їй завжди страшно...
Я зайшла в ліфт услід за ним. Кнопок було всього дві: «Угору» й «Униз». Двері зачинилися, ліфт пішов униз, погойдуючись, скрегочучи, завиваючи й, здається, ризикуючи от-от обірватися.
— Ми не впадемо?
— Досі не падали.
Ліфт їхав страшенно довго й нарешті зупинився. Ми вийшли у величезний бункер з бетонними стінами — тут уже не було темно, горіли тьмяні аварійні лампочки в залізному обплетенні. Долі розляглася стара зелена калюжа. Повітря було дуже вологе й несподівано холодне.
— Одягайся, — Інструктор відчинив двері величезної шафи. Я сподівалася побачити там що завгодно, хоч костюм супергероя. Але там були стьобані куфайки, валянки й шапки-вушанки, справжні, судячи із запаху.
— Я краще так залишуся.
— До стіни примерзнеш, — сказав він поважно. — Одягнись, або нікуди не підемо.
Це була дивна погроза. Але я вже так у все це втяглася, що навіть не стала сперечатися. Наділа куфайку, більш-менш відповідного розміру, засунула ноги у валянки, які доходили мені до колін, натягла шапку...
Й одразу стало якось затишніше.
— Ходімо.
Він покрокував по коридору, тьмяно освітленому нечисленними лампочками. Я йшла за ним, стискаючи ліхтарик. Через хвилину рука задубіла, і я нижче натягла рукав.
На стінах блищав іній. З рота виривалася пара. Я наздогнала Інструктора:
— Чому тут так холодно?
— Нобелівська премія за 1910 рік, — відгукнувся він, не обертаючись. — Такий собі Ван дер Ваальс відкрив рівняння стану газів. Спасибі йому: люди одержали рідкий водень і рідкий гелій і навчилися будувати холодильні установки...
Промінь мого ліхтарика вперся у світле полотнище на стіні. Я придивилася: це було інженерне креслення Головної будівлі МДУ — а під ним багатоповерхове підземелля з лінією підземки.
— А це що?!
— Не гальмуй, — він ішов не зупиняючись. — Часу немає.
Я знову його наздогнала, боячись відстати, боячись залишитися на самоті в цьому холоді, в цій темряві. Мої валянки шурхотіли по вкритому інієм бетону, звуки дивно відлунювали від стіни до стіни, зі стелі звисали сталактити, блищали кристали льоду, нагадуючи коштовне каміння...
«У печері гірського короля» — от на що це було схоже. Зачарована печера, яку стережуть духи або привиди, а, якщо пощастить, ще й дракон. І ми йдемо туди, де зберігаються його скарби...
Я сповільнила крок. Стіни були обклеєні шпалерами, старими газетами. Дуже старими: «Правда» за 1948 рік...
— «Іще пустельні Ленінові гори, — виспівуючи бурмотів Інструктор, — та прапори будови гордо майорять, тут корпуси постануть скоро, студентські голоси уранці задзвенять...»
— Ми що, під Головною будівлею?! — до мене дійшло аж тепер.
Він посміхнувся:
— Усе, що ти хотіла знати про Темний Світ, але боялася запитати. У тисяча дев’ятсот сорок восьмому році ми почали рити котлован... Знаєш цю легенду про заморозку?
Я знала. Скільки легенд розповідали про Головний будинок: нібито ґрунти під котлованом були слабкі, тому їх залили рідким азотом і поставили таємні кріогенні генератори...