Темний світ. Рівновага
- Автор: Дяченко Марина и Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7928-2
- Переводчик: Алексей Негребецкий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темний світ. Рівновага». Краткое содержание книги:
Але про все по порядку. А почалася ця історія з того, що я померла...
Після всієї сьогоднішньої колотнечі мені було не до Павлика — але він знову наздогнав мене й перепинив:
— У мене для тебе подарунок.
І простягнув квиток у кіно. На двадцять першу нуль-нуль. Один квиток.
Найперше моє бажання було запхнути подаруночок дарувальникові в пельку. Він угадав цю думку й про всяк випадок позадкував:
— Слухай... Це не те, що ти думаєш... Я її люблю, хочу освідчитися... Ти зрозумій, нам же ніде зустрічатися...
«А я так утомився», — подумав Ґендальф.
Назви фільму я навіть не пам’ятаю. Я й не збиралася на нього йти, але блукати вулицями дві години не було охоти, так само як і сидіти наодинці в кафе. Зайшла в мультиплекс, узяла попкорн, випростала ноги. Подумала: якщо кіно не сподобається, хоч подрімаю.
Ніяких записів щодо автошколи в моєму телефоні не було. А я завжди записую в телефон свої плани, контакти — бо я ж безтолкова: коли ставлю кашу на плиту, й то одразу вмикаю таймер.
Може, я заснула на лаві в зоопарку й мені наснилась автошкола? Нехай; а в зоопарк мене якого дива потягло — бізонів дивитися? Та не аж так я обожнюю бізонів, щоб посеред робочого тижня бігати по зоопарках. У мене ще стос книжок лежить і ціла гора неопрацьованих матеріалів...
Молодець була Скарлет О’Гара: я, каже, подумаю про це завтра. І я так виснажилася за день, що очі самі собою заплющуються, а ще ж і до фільму не дійшло — реклама...
І раптом переді мною в снопі світла з’явилося лице, якого я тепер довіку не забуду. На весь екран. Широкий формат. Я підскочила, наче мене тицьнули шокером; попкорн розсипався з відра й весело застрибав по всьому ряду.
— У мене для тебе щось є. — Інструктор на екрані підняв руку, показуючи мій кулон на ланцюжку. — Біля пам’ятника Ломоносову через двадцять хвилин, не спізнюйся!
І знову пішла реклама якоїсь машини. Ніхто й вухом не повів: мовляв, креативний ролик, буває.
Я встала, увіпхнула відро з попкорном у підставку на ручці крісла і в темряві, перечіпаючись через чужі ноги, пострибала до виходу.
Він стояв біля пам’ятника Ломоносову: руки в кишенях, нічим не примітний перехожий. Фізіономія жовчна, дивиться поверх голів, але на вигляд — звичайний собі літній чоловік, погляд за нього не чіпляється.
Я побачила його — і сповільнила крок. Серце застрибало, як йо-йо на гумці, то в горло, то в шлунок. Захотілося тихенько змитися, піти в гуртожиток і забитися під ковдру.
Але тут він мене помітив — і діловито поманив пальцем. Я одразу згадала, як він репетував на мене в машині за кілька секунд до того, як ми врізались у вантажівку... Може, я досі сплю?!
— Ти не спиш і не звихнулася, — сказав він нудним голосом, неначе всоте читаючи лекцію з техніки безпеки. — На.
Він тримав мій кулон за ланцюжок. Здавалося, срібне «око» дивилось прямо на мене, але було цілком ясно: варто потягтися, і цей Інструктор, чи хто він там, відсмикне руку. Я схоплю порожнечу і відчую себе невдахою.
Дзуськи. З мотузочкою нехай кішка грається. Я стояла нерухомо, навколо жила й плюскотіла тінями ніч, тут ніколи не буває темно, горять ліхтарі, водять променями фари, підфарбовують небо вогні реклами, і хмари світяться відбитим світлом, розмитим, брудно-сіро-акварельним...
— Бери, — сказав він уже роздратовано. — Це ж твоє, чого ти гальмуєш?
Кулон погойдувався перед носом, і я не стрималася. Простягла руку, схопила срібну фігурку, затисла в долоні...
В очах потемніло. І розсипалися кольорові іскри, неначе мене вперіщили по голові дитячим пластмасовим калейдоскопом. Світ навколо змінився!
Це було схоже на тривимірну модель з матового скла або з кришталю, або навіть силікону. Фігури людей навколо налилися зсередини світлом — яскравим і ясним, синім і жовтим, смарагдовим, червоним. Стіни будинків стали прозорі, я побачила їх наскрізь з усіма перекриттями, з поверхами й ліфтовими шахтами, з підсвіченими силуетами людей усередині. Земля стала прозора, як у «Вечорі проти Івана Купала», тільки замість скарбів я побачила під собою каналізаційні труби, а нижче — величезну нору метро...
Мій кулон лежав на асфальті. Я сиділа навпочіпки, вчепившись пальцями у вигорілу траву, і чиїсь кросівки — не Інструкторові! — стояли поряд, і голос їхнього власника запитував, чи не треба мені допомогти. Інструктор запевнив, що не треба. Кросівки повірили йому й пішли. Я підібрала кулон за ланцюжок, поклала в кишеню... І тільки тоді, нетвердо тримаючись на ногах, вирішила випростатися.