Темний світ. Рівновага
- Автор: Дяченко Марина и Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7928-2
- Переводчик: Алексей Негребецкий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темний світ. Рівновага». Краткое содержание книги:
Але про все по порядку. А почалася ця історія з того, що я померла...
— Хто репетує? — Настя підняла акуратні світлі брови.
— Інструктор!
— Лебедєва, схаменись. Не було ніякого інструктора. Ти не ходила ні на які курси. Після такої аварії ти б чай пила в морзі!
Я прокашлялася, віддихалася й почала дмухати у свою чашку, спостерігаючи, як тоненький шар пари звіюється з бордової чайної поверхні.
— А що було? — спитала, коли чай трохи охолов.
— Темна історія, — замислено сказала Настя. — Якби в тебе був паспорт, вони за цей час могли б узяти на твоє ім’я кредит у банку...
— Але в мене була тільки заліковка, — пробурмотіла я. — Тому вони могли достроково скласти за мене сесію, але не додумалися.
— У тебе точно нічого не пропало? — Настя почала мене розглядати, ніби сподіваючись побачити відсутність, наприклад, носа чи правої руки.
І раптом розчахнула очі, як Мальвіна:
— А де твій кулон? Ти ж його ніколи не знімаєш?!
У дитинстві зі мною сталася історія, коли я поїхала на екскурсію з групою з літнього шкільного табору. Автобус був старий, але ще міцний, з сизими шибками у світлих металевих рамах, а у водія над вітровим склом висіла лялька з довгим волоссям. Я пам’ятаю, як зацікавлено поглядала на цю ляльку...
А більше не пам’ятаю нічого.
Одне слово, в автобусі щось там зламалося, він розігнався на спуску й вилетів на міст. Усі діти й вихователька відбулися переляком... крім мене, зрозуміло, бо я збираю неприємності, як магніт залізну стружку. Мене викинуло, ніби катапультою, у розбите вікно. Я шубовснула з моста у воду. Напевно, спрацював психологічний самозахист чи щось таке, бо все це я знаю тільки з чужих слів.
Якимсь дивом я зуміла вилізти на берег, хоч річка була глибока, а плавала я погано і від удару об воду взагалі могла знепритомніти. Багато хто, слухаючи потім цю історію, кривив губи й хитав головою: їм здавалося, що я дуже перебільшую. Але моя мама не дасть обманити — так усе й було.
У дитинстві мама розповідала, що мій батько загинув, і кулон — срібна підвіска у формі ока — єдина пам’ять, яку він по собі залишив. Пізніше я стала помічати в її словах неузгодження. Якось мама в сльозах зізналася, що батько не загинув, а покинув нас. Я щось таке підозрювала й поставилася до новини спокійно.
Мама розповідала: вона хотіла викинути кулон, позбутися пам’яті про зрадника, але так і не змогла, сховала «око» в старий гаманець і закинула на верхню полицю шафи. А в той день, коли я врятувалася після падіння з моста, кулон дивним чином опинився в мене на шиї. Сам по собі, як стверджувала мама. Уголос я не посміла засумніватися: видно, маму так вразили мої пригоди, що вона забула, як сама напередодні віддала мені срібну цяцьку.
Відтоді в мене на шиї завжди був цей кулон. Я не дуже його кому-небудь показувала — просто носила під одягом. Іноді знімала — коли йшла на пляж, наприклад, або в басейн, щоб не загубити. Але коли я його знімала — завжди ставало незатишно, ніяково й здавалося, що хтось на мене дивиться. Напевно, так почувається миша, коли вгорі кружляє сова. Або, наприклад, у «Володарі перснів» сцена з Фродо точнісінько передає це відчуття: ти беззахисний, тебе виглядають, зараз накриє. Тому згодом я взагалі перестала його знімати.
І оце тепер його не було. Стоячи у ванній, дивлячись на себе в дзеркало, я думала, що треба було б подзвонити в автошколу й пошукати в навчальній машині... Може, хтось знайшов, коли прибирав і пилососив сидіння...
І тут же уявила, на що мала, за логікою, перетворитися та «Лада Калина». І заодно ми з інструктором усередині. Яке там знайти срібну забавку...
Дзеркало запотіло. Ні про що не думаючи, а просто дуже жаліючи за кулоном, я намалювала на потьмянілому склі обрис ока...
І погасло світло.
Було пізно, давно настав вечір. Я відчинила двері в коридор — там хоч світло ліхтарів пробивалося з вікон, а у ванній було темно, як у кишківнику чорного пуделя, що спить у вугільному вагоні похмурої південної ночі.
— Бу!
Величезна темна людина наскочила на мене з-за рогу. Ще секунда — і я заверещала б, як блондинка в кепському жахастику. На щастя, саме в цю мить знову загорілося світло.
— Павлик?! Ти що, ідіот?!
Напевно, вигляд у мене був лютий, бо цей дурник навіть перестав усміхатися:
— Злякалася? Ну вибач, я жартома...
— Клінічний ідіот!
Павлик — теж другокурсник, живе на поверх вище, але часто ходить на нашу кухню, оскільки має інтерес до Насті. Він схожий на величезного доброго пса, не дуже розумного, але безмежно позитивного: пострибати, погратися. Ніколи не чула, щоб він про когось або про щось відгукувався погано. Багато дівчат прихильні до нього й називають «сонечком».