Київ.ua

– Алло! Це я! Нічого, що так рано? Так! Сталося! Я пішла з дому! Твоя пропозиція ще актуальна? Зараз приїду!

Зв’язок зник. Може, від холоду (і таке буває… навіть батареї мобільних не витримують морозу), а може, випадково не ту клавішу задубілими пальцями натиснула?… Набрати знову. Треба набрати знову.

– Знаєш, мені зараз дуже потрібно дещо почути… Дуже треба, розумієш?… Скажи, я хороша людина? Просто – я. Без посади, квартири, машини, без цих чортових грошей? Просто – я? Чи можу, чи маю право почути, що я хороша?… Знаєш, як у дитинстві хочеться, щоб хтось погладив по голові й сказав: «Ти хороша дівчинка! Ти завжди все робила правильно, була відмінницею, чемною дівчинкою, хорошою дружиною і мамою, і в тому, що сталося, немає твоєї вини»…

Ось і настав цей відтермінований день. День від’їзду. Чи, може, день утечі? Втечі? Від кого чи від чого? Її ніхто не тримав. Її вже давно ніхто не тримав, на неї навіть ніхто не зважав останнім часом. І ця різка фраза, що, почута вперше, обпекла, ніби окропом, – «тебе нема за що кохати», – стала вже навіть бажаною, бо в неї вкладалися бодай якісь емоції, зазвичай негативні, хоч іноді, під настрій…

– Тебе нема за що кохати!

О, яким насиченим був цей рефрен їхнього сімейного життя!

– Ти нецікава! Мені з тобою нудно! Чхав я на твою освіту (чи освіченість?), на твої книжки!

Хоча останнього, звісно ж, він не дозволив би собі сказати, щоб не руйнувати міфу про абсолютний інтелект, якому все до снаги! Але гучне хропіння в розпалі оповіді про нещодавно прочитану дуже, ну, просто дуже цікаву книжку було красномовнішим за будь-які фрази.

А може, це правда? За що? Справді, за що її кохати? За те, що так і не опанувала мистецтва пекти ватрушки, як його мама? Чи за те, що попри всі застороги й докори таки пішла працювати та ще й зуміла трохи видряпатися драбинчастими вузесенькими приступками кар’єрних закапелків? Чи, може, за те, що так і не навчилася затуляти обличчя від його кулаків, щоби потім тижнями вдавати з себе жертву корка з-під шампанського – ну, ви ж знаєте, як воно буває? бабах – і просто в око! – та вже все гаразд!

Куценьке чорне пальто зовсім не захищало від холодного січневого вітру, але зранку йти до спальні по щось тепліше просто фізично не могла себе змусити. Там спав він, і сама лише думка, що чоловік прокинеться – от просто розплющить очі, і вона знову потрапить перед його очі – видалася їй нестерпною!

Знову пережити пекельний ранок пекельного дня? Для чого? Нащо? Всоте, втисячне повторювати цей заїжджений і болючий алгоритм?

Так, вона подасть заяву на розлучення, ось тільки трохи збереться на силі – і подасть! Бо не можна, просто неможливо далі так жити! Люди так не живуть!