Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
Зрештою, там, де зазнало провалу співчуття, спрацювала пропаганда. Найімовірніше, тоді я більше спостерігав, ніж думав, згадував, а не робив висновки — і мені пригадалися тисячі підбадьорливих історій, де співали дифірамби всім, хто виступив на захист зневажених.
Тож я підняв із землі камінь розміром з власний кулак і вдарив ним двох Паґових кривдників по потилицях, перш ніж хтось збагнув, що я вступив у гру.
Третій, повернувшись назустріч новій загрозі, отримав такий удар в обличчя, що було виразно чути, як тріснула його вилицева кістка. Пригадую, як здивувався, що я не отримав жодного задоволення від цього звуку. Для мене він означав лише те, що на одного суперника стало менше.
Решта розбіглися, щойно побачили кров. Один зі сміливців пообіцяв, що я — труп, вигукнув через плече: «Їбаний зомбі!» та зник за рогом.
Знадобилося три десятиліття, щоб збагнути іронію в тій ремарці.
Двоє суперників корчилися біля моїх ніг. Я гамселив одного з них по голові, доки той не перестав ворушитися, а тоді повернувся до іншого. Хтось схопив мене за руку — і я замахнувся, не думаючи, не дивлячись, аж доки Паґ з криком не відскочив від мене.
— Ой, — сказав я. — Вибач.
Тіло одного лежало непорушно. Другий, скручений у клубок, стогнав, тримаючись руками за голову.
— От гівно! — задихався Паґ. Він не зважав на те, що з його носа, бризкаючи на сорочку, юшить кров. На щоці наливався синьо-жовтий синець. — От гівно, гівно, гівно…
Я розмірковував, що саме сказати.
— З тобою все гаразд?
— От гівно! Ти — я маю на увазі, ти ніколи… — він витер рот. На його зап’ясті була кров. — Ох, чувак, ми влипли.
— Вони це почали.
— Угу. Але ти, тобто… Глянь на них!
Істота зі скавулінням кудись плазувала рачки. Мені стало цікаво, скільки часу їй знадобиться, щоб повернутися з підкріпленням. Я розмірковував, чи не краще мені добити її просто зараз.
— Раніше ти ніколи таким не був, — сказав Паґ.
До операції, мав він на увазі.
Я і справді тоді дещо відчув — слабко, віддалено, але безпомильно. Мене охопив гнів.
— Вони почали…
Паґ позадкував, широко розплющивши очі.
— Що ти робиш? Поклади це!
Я утямив, що стою з піднятими кулаками. Не пригадую, коли зробив це. Розтиснув їх. На це знадобився час.
Довелося довго, дуже довго та пильно вдивлятися у власні руки.
Камінь упав на землю, блискучий і слизький від крові.
— Я ж намагався допомогти, — я не міг збагнути, чому він не розуміє цього.
— Ти, ти не такий, як раніше, — додав Паґ з безпечної відстані. — Ти вже більше не Сірі.
— Та ні, я Сірі. Не будь довбойобом.
— Вони вирізали твій мозок!
— Лише половину. Через еп…
— Знаю, що через епілепсію! Думаєш, я ідіот? Але ти був саме у тій половині — чи, принаймні, частина тебе… — Він боровся зі словами, з думками, що містилися в них. — І тепер ти інакший. Неначе мама й тато вбили тебе…
— Мама й тато, — несподівано спокійно промовив я, — врятували мені життя. Інакше б я помер.
— Думаю, ти й так помер, — відрізав мій найщиріший і єдиний друг. — Думаю, Сірі помер, вони вишкребли й викинули його, а ти — зовсім інший малий, просто вирощений з того, що лишилося. Ти не той, що був. Відтоді. Ти не той, що був.
Досі не знаю, чи усвідомлював Паґ, що саме він казав. Мабуть, його матір просто висмикнула з розетки дріт під час гри, з якої він не вилазив останні вісімнадцять годин, і змусила його вийти на свіже повітря. Можливо, настрілявшись по людях-ботах в ігропросторі, він мимоволі почав бачити їх повсюди. Можливо.
Однак щось у Паґових словах таки було. Пригадую, як Гелен розповідала (постійно розповідала), наскільки складно до цього звикати. «Неначе в тебе з'являється абсолютно нова особистість», — казала вона. А чому, зрештою, й ні? Недарма ж операцію називають радикальною гемісфероктомією: одну половину мозку викидають разом із вчорашніми креветками, а другу, яка лишилася, змушують надриватися за двох. Уявіть, крізь які метаморфози мала пройти ця самотня півкуля, намагаючись заповнити прогалини. Вочевидь, їй усе вдалося. Мозок — дуже гнучкий шмат м’яса; він доклав зусиль, але адаптувався. Я адаптувався. А втім… Якщо подумати про те, скільки всього було вичавлено, спотворено, видозмінено, перш ніж завершилося відновлення, то можна стверджувати, що я зовсім не та людина, яка раніше займала це тіло.