Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
Я міг би заприсягтися, що подих вампіра смердів сирим м’ясом.
Далі — барабан (барабани, якщо бути точним; обідок біомедичного відсіку обертався на власних шарнірах). Я пролетів крізь центр циліндра шістнадцяти метрів у діаметрі. Уздовж його вісі тягнувся спинний мозок «Тезея», а вздовж драбин скупчувалися нервові сплетення і трубопровід. Трохи далі у затишних закутках протилежного боку світу стовбурчилися щойно встановлені намети Шпінделя та Джеймс. Сам Шпіндель, геть голий, якщо не зважати на рукавиці, висів за моїм плечем. Поспостерігавши за тим, як ворушаться пальці біолога, я міг сказати, що його улюблений колір — зелений. Ісаак заякорився біля однієї з трьох драбин, прикріплених до ободу барабана, що вели в нікуди: крутими вузькими перекладинами можна було піднятися на п’ять метрів угору та опинитися в порожнечі.
Наступний люк зяяв чітко по центру протилежної стінки барабана; труби та жолоби проходили крізь перегородку. Я схопився за найближчу скобу, аби пригальмувати, — ще раз скривився від болю — і проплив крізь нього.
Т-подібне перехрестя. Хребтовий коридор ішов далі, але від нього відгалужувався короткий дивертикул[20] до камери ПКД[21] та зовнішнього повітряного шлюзу. Я рухався далі власним курсом назад до саркофагу — дзеркально-яскравого, заледве два метри завглибшки. Ліворуч стояли порожні капсули, зайняті — праворуч. Усі ми були настільки незамінними, що прибули сюди з командою дублерів. Вони безтурботно спали. З трьома із них я зустрічався під час тренувань на Землі. Сподіваюся, що нікому з нас не доведеться поновлювати з ними знайомства.
Однак з боку штирборту[22] лише чотири капсули. Для Сарасті заміни немає.
Іще один люк. Цього разу менший. Я протиснувся крізь нього на місток. Тьмяно; тихо пересувається мозаїка з іконок та буквенно-цифрових символів, ітеруючись[23] на темних скляних поверхнях. Це не те щоб капітанський місток, радше кокпіт, причому дуже тісний. Я проплив між двома протиперевантажувальними ліжками, перед кожним з яких розташовувався підковоподібний пульт з елементами керування та сенсорами. Насправді ніхто не збирався користуватися цим обладнанням. «Тезей» чудово давав собі раду, а якби щось сталося, ми могли віддати йому команди зі своїх імплантатів. А коли б і вони відмовили, можна було б з цілковитою певністю стверджувати, що ми вже мертві. Втім, якщо інші варіанти не спрацюють, у разі такої астрономічно мізерної ймовірності саме звідси один або двоє безстрашних членів екіпажу могли б скерувати корабель додому.
Між упорами для ніг інженери вмонтували останній люк і останній лаз до оглядового блістера[24] на носі «Тезея». Скоцюрбившись (жили тріщали та нили) я протиснувся…
…у пітьму. Ззовні купол закривали міцно стулені повіки — щитки-мушлі. На сенсорній клавіатурі ліворуч від мене ледь світилася самотня іконка, від хребта корабля тяглися тьмяні промені світла. Пітьмавими пальцями нишпорили вони по ввігнутій стінці. Доки мої очі адаптувалися до напівмороку, все навколо забарвлювалося у приглушені відтінки синього і сірого. Слабенький вітерець колихав ремені на дальній перегородці. Затхле повітря із запахом мастила та механізмів висушувало моє горло. Замки ледь подзвякували від малесенького протягу, наче дешеві китайські дзвоники.
Я простягнув руку і торкнувся кришталю: внутрішнього з двох шарів. Крізь них лилося тепле повітря, відрізаючи холод. Проте не до кінця. Мої пальці миттю захололи.
Ззовні космос.
Можливо, прямуючи до нашої початкової мети, «Тезей» натрапив на щось таке, від чого, злякавшись, кинувся за межі Сонячної системи. Однак, найімовірніше, він мчав не від чогось, а до чогось. До чогось такого, про що ніхто не знав на той час, як ми померли та вирушили на Небеса. У такому разі…
Я потягнувся назад, торкнувся сенсорів. Майже очікував, що нічого не станеться; закрити вікна «Тезея» можна було так само просто, як і комунікаційні журнали. Проте купол переді мною відразу розкрився — спершу тріщина, потім півмісяць, далі широко розплющене око, чиї повіки легко ковзнули у корпус корабля. Мої пальці інстинктивно вчепилися в оберемок ременів. Навколо розпростерлася раптова та нещадна порожнеча, і не було нічого, за що можна було б схопитися, окрім металевого диска менше чотирьох метрів у діаметрі.
20
Дивертикул — випинання стінки порожнистого органу, сліпий відросток. Тут — короткий коридор, який закінчується тупиком.
21
Камера ПКД — відсік з обладнанням для виходу у відкритий космос.
22
Штирборт — правий борт корабля.
23
Ітерація — повторення певної дії.
24
Випуклий оглядовий ілюмінатор.