Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
За винятком хіба що Сарасті.
Навколо мене та сама магія працювала при нижчих температурах і не над такими ефемерними завданнями. Перегородки з обох боків від мене рясніли жолобами та дозаторами. Деякі з цих отворів я міг би закупорити кулаком, а один чи два цілком могли проковтнути мене всього. Виробничі фабрики «Тезея» були здатні витворити що завгодно — від куверта[18] до кокпіта[19]. Дайте їм достатній запас матерії — і вони зможуть побудувати новий «Тезей»; хай навіть по шматочках і за дуже великий період часу. Дехто цікавився, чи могли б вони так само і новий екіпаж побудувати, однак нас запевнили, що це неможливо. Навіть цим машинам бракувало спритних пальців, щоб відтворити кілька трильйонів синапсів всередині людського черепа. Принаймні — поки що.
У це я вірив. Нас би ніколи не відрядили для виконання місії у зібраному стані, якби існувала дешевша альтернатива.
Я обернувся. Спершись спиною на задраєний люк, я бачив наскрізь майже весь «Тезей» до самого носа: безперервна пряма лінія, що простягається до крихітного темного «яблучка» за тридцять метрів попереду. Я наче дивився на величезну текстуровану чорно-білу мішень: концентричні кола люків між перегородками були ідеально припасовані одне за одним. Усі вони були розчахнуті у безтурботно-показовій зневазі до правил безпеки попередніх поколінь. Ми могли б тримати їх задраєними, якби почувалися від цього у більшій безпеці. Жодного іншого ефекту такий захід не дав би: наші шанси на виживання не збільшилися б ні на йоту. У разі аварії люки захряснулися б за мілісекунду до того, як людські органи чуттів осмислили б сигнал тривоги. Ці елементи навіть не контролювалися комп’ютером. Частини тіла «Тезея» мали власні рефлекси.
Я відштовхнувся від обшивки корми — здригнувся через посмикування та розтягнення відвиклих сухожиль — і поплив уперед, лишивши фабрики позаду. Люки доступу до шатлів «Скілла» та «Харібда» трохи звузили прохід. Далі хребет корабля розширився у телескопічну гофровану трубу метрів зо два в діаметрі та — поки що — близько п’ятнадцяти метрів завдовжки. Вздовж неї паралельно тягнулися драбини; з обох боків по стінках пунктиром проходили кришки люків. Більшість із них вели до трюму. Декілька слугували повітряними шлюзами широкого застосування: на випадок, якщо комусь закортить прогулятися під панциром. Один із них відчинявся у мій намет. Інший, за чотири метри попереду — у намет Бейтс.
Із третього, що був якраз біля переднього шпангоута, виповз схожий на довгого білого павука Юкка Сарасті.
Якби він був людиною, я б миттю зрозумів, хто переді мною. Від усієї його топології тхнуло смертю. Я навіть не зміг би вирахувати, скількох він убив, оскільки серед його емоційних реакцій не було місця каяттю. Убивство сотні людей позначилося б на поведінці Сарасті не більше, ніж розчавлена комаха; провина намистинками скочувалася з істоти, як вода з воску.
Але Сарасті не був людиною. Сарасті був зовсім іншої породи, й усі ці вбивчі еманації, що розходилися від нього, сигналізували лише про одне — хижак. Юкка народився зі схильністю до людиновбивства, а чи піддався він своєму кривавому інстинктові, знали тільки сам вампір та ЦКП.
«Може, ти отримаєш від них якесь пом'якшення, — промовчав я до нього. — Може, це всього-на-всього ціна співпраці. Зрештою, ти критично важливий для місії. Звідки мені знати, може, ти уклав з ними угоду. Ти настільки розумний, що тямиш: тебе не підняли б із мертвих і не поставили б на чільне місце, якби ти не був так потрібен. Від того самого дня, коли тебе витягли з цистерни, ти знав, що важелі впливу у твоїх руках.
Так це працює, Юкко? Ти врятуєш світ, а хлопці, що тримають тебе на прив'язі, погодяться послабити шворку?»
У дитинстві я читав історії про джунглі та хижаків, що пронизують жертву поглядом. Тільки зустрівшись з Юккою Сарасті, я зрозумів, як воно. Однак зараз він на мене не дивився. Вампір зосереджено розкладав свій намет, а навіть якби він і поглянув мені у вічі, я б все одно нічого не помітив, бо на його обличчі були величезні темні окуляри. Він не звернув на мене уваги, коли я, схопившись за найближчу перекладину, протиснувся повз нього.
18
Повний набір посуду і столових приборів для однієї персони на сервірованому столі.
19
Кабіна літака.