Білий попіл

— Добрий був кінь… Тільки не можна було його Вієм називати. Не жарти це.

— Усе тут через нього? — запитав я. — Через демона з довгими віями? Традиції ці ваші: білі кола, жива і мертва вода…

— Біда через нього! А кола і вода — то захист.

— Так-так… — задумливо сказав я. — Авжеж… Але я що хотів спитати. Якби жива чи мертва вода раптом скінчилася — де б ви її брали?

— Так теє… У святилищі нашому, де ж іще…

— А її просто так дають чи за гроші?

— Не можна продавати! Гріх великий. Але пожертву лишити, на віддяку, — то інша річ.

— А якщо, наприклад, грошей на віддяку немає — наллють води безкоштовно?

— Так у більшості грошей немає! Відробляти треба.

— Он воно що… І де відробляти? У церкві?

— Та чого ж у церкві… Хіба мало де?! І в конюшнях, і в полі, і ліс рубати треба, та й просто харч принести… Отець Варфоломій завжди дозволяє… Дозволяв… самому вибирати… — беззубий задумався. — Це ж тепер, певно, пані Анна буде замість нього…

Я присів на дрова:

— Пані Анна?

— Крім неї — нема кому. Вона Варфоломія навчила.

Я задумався, намагаючись звести докупи все, що почув сьогодні.

— А хіба пані Анна — священик?

Беззубий насупився:

— Казали, що ви про вбивство панночки питать будете.

— Та я просто так, щоб балачку підтримати, — мовив недбало. — Цікава у вас місцина.

— Цікава, — похмуро відповів він. — Цікавіше нікуди!

— І що Хома цей?.. То він панночку вбив?

— А хто ж іще… — погодився беззубий. — Його ж над її тілом знайшли, з каменюкою в руці!

— Дивне йому випробування придумали: замкнули в церкві з тілом небіжчиці…

— Та чому ж дивне! Тієї ночі в церкві всі ікони повідкривали. А для Вія це — як поклик, мовляв, бач, ми тебе не боїмося! От він туди й заявився. Дуже навіть правильне випробування.

— А якщо Хома був невинуватий?

— Якби був невинуватий, то панночка не встала б з труни і вій демонові не підняла.

— А вона, по-вашому, встала і підняла?

Щербатий насмішкувато скривився.

— Не вірите… Хома, до речі, теж не вірив. Спершу.

— Просто не втну ніяк, — я не міг вгамуватися. — Чому тоді Хома живий лишився, якщо по нього власною персоною демон із пекла прийшов?

— Та як? Він же коло накреслив!

— Справді, — на хвилю я замовк. — А… Ще от про вашу воду, просто цікаво: що буде, як звичайну пити, з криниці? Неосвячену?

Щербатий насупився, збагнувши, що я насміхаюся з їхнього марновірства. А тому тихо й роздратовано відрубав:

— То випийте.

Він затримав на мені свій тяжкий погляд і неприємно вишкірився.

— І що ж буде? — запитав я.

— Що буде? Зразу повірите.

Здаля долинув цокіт копит запряженої в бричку двійки. Щербатий знову взявся розчісувати свого рудого жеребця.

— Був у нас священик до Варфоломія, — сказав він. — Усе нас збивав з пантелику… Води нашої живої не пив… Казав, що нічого йому не станеться! І де він тепер? — беззубий високо підняв вгору праву долоню й розмашисто плеснув нею об ліву. — Впав із дзвіниці! Ось воно як.