Білий попіл

Анна була така ж штивна, як і вчора. Хіба що не дірявила мене своїм зміїним поглядом. Сотник натомість поводився розкуто і гостинно. Втім, було помітно, що приязність його — вдавана.

Я б не здивувався, якби після вчорашніх подій вони й ротів не розтуляли. Тож — спасибі й на цьому.

— Дещо вивідав, — сказав я. — Саме хотів вас про це запитати.

— Гаразд, — пожвавився сотник. — Запитуйте!

— Церква ваша, як з’ясувалось, замикається на навісний замок.

Сотник кивнув.

— І мені сказали, — вів я далі, — що тоді, коли там Хому зачинили, теж почепили замок.

— Атож, — погодився сотник.

— От у цьому й заковика: з якого дива третьої ночі сторож вирішив відкрити замок і зайти всередину? І таким робом дав Хомі можливість утекти?

— Може, й так, — втрутилась Анна, — але ж сторож за це життям поплатився… Що вже його обвинувачувати!

— Зрозумійте, не йдеться про його вину, — сказав я їм. — Просто я намагаюся відновити події, і щось тут не сходиться. Нащо було сторожеві заходити всередину?

— Та яка різниця, справді! — здивувався сотник. — Ну, може, почув щось непевне!

— Саме так! — сказав я, й вони обоє здивовано глянули на мене. — У тім-то й річ: він міг би почути будь-що й, напевно, був готовий до цього, але — тим більше! — всередину його б не загнали й налигачем.

— Про що це ви? — скинула брови Анна.

— Я трохи ознайомився нині з місцевими віруваннями й переконався, що в Білому Попелі ніхто ними не легковажить. Отже, суть випробування в церкві, як мені пояснили, була така… Виправте, якщо я щось не второпав… У храм закликали демона на ймення Вій. І покійна Соломія… Прости Господи… Мала вказати Вієві на свого вбивцю, щоб той його покарав, чи щось таке… Все правильно?

Ненадовго запала тиша. І сотникові, і його дружині ця тема була не до шмиги. Врешті Анна знехотя кивнула.

— Тоді я подумав ось про що, — вів я далі. — Якщо поставити себе на місце того сторожа… Ну, якби я знав, що найстрашніший пекельний виплодок заявиться зараз до церкви, під дверима якої я чатую… І якби знав і вірив, що демон прийде туди по душу вбивці, а жертва цієї миті встане з труни… Якби я знав це все… Що могло б мене змусити відкрити замок і ввійти?

Вони мовчали. Сотник задумався. Він здивовано ворушив густими бровами, — досі він про це не замислювався. Анна потягнулася по щось на столі й зачепила рукавом великий кришталевий келих, що дзвінко впав на підлогу й розбився.

— Настю! — гукнула Анна. — Настю!

Вона роздратовано жбурнула на стіл свою накрохмалену серветку. Не минуло й кількох секунд, як на порозі їдальні показалася Настя.

— Прибери! — Анна тицьнула пальцем на скалки.

Потім вона підійшла до мене, ще й так близько, що мусив добряче відсунутися назад разом зі стільцем, щоб ґречно підвестися. Ми стояли лицем до лиця.