Небесний гість

— Що ж ти вирішив?

— Я просто відмовлюся од їхньої пропозиції, та й годі.

— А якщо вони не відмовляться од тебе? Якщо ти їм потрібен? Зрозумій, Ганка, що ти вже на прикметі. Не маю сумніву, що ці добродії з замка користуються підтримкою нових господарів. Відмовишся — тобі загрожує арешт.

Ліс порідшав. На невеликій галявині показалась хатина лісника. З димаря вився димок. Дбайлива Берта готувала вечерю. Собака, потягши носом, побіг швидше. Ганка і Вельтман, навпаки, уповільнили ходу. Вони хотіли вирішити справу до зустрічі з Бертою.

— Ну, то як ти вирішив? — знову запитав Моріц.

— Я піду завтра в замок, дізнаюся, що це за люди, яка робота. Не посадять же вони мене одразу на ланцюг. Можна попрацювати кілька днів. Якщо не поладнаю з ними, втечу.

Вельтман мовчки кивнув головою на знак згоди.

— А тепер веселіше, хлопче. Як перед фотографом, — сказав він, одчиняючи двері.

Цієї ночі Ганка погано спав, а рано-вранці вирушив до замка. Вельтман чекав його цілий день. Коли Йосиф не прийшов і вечеряти, захвилювалася стара Берта. Моріц заспокоював її як міг. Казав, що Ганка пішов шукати роботу. Він познайомився з вуглярами і…

— Чому ж він мені про це нічого не сказав? — недовірливо запитала Берта.

— Не знав, чи вийде що з роботою. Якщо вийде, хотів зробити сюрприз.

— Добрий сюрприз! — бурчала Берта. — Покинути нас, коли ми звикли до нього, як до сина.

— Він казав, що йому тяжко сидіти на нашій шиї.

Берта хотіла заперечити, але тільки махнула рукою, вона була дуже засмучена.

Моріц і сам не міг дочекатися ранку. Він прокинувся ще вдосвіта, поблукав лісом, а тільки визирнуло сонце, підійшов до замка. Старий почав стукати в дубові двері спершу кулаком, а потім прикладом рушниці. Удари чітко лунали в ранковому повітрі, в руїнах відгукувалась луна, але дверей ніхто не відчиняв.

Нарешті прочинилося маленьке віконечко у дверях і в ньому з'явилося обличчя сивого служника.

— Чого тобі? — сердито запитав він.

— Я хотів дізнатися про Йосифа… — «А може, Йосиф не назвав своє справжнє ім'я та прізвище», — спохватився Вельтман, — …про юнака, який найнявся на роботу. Це мій родич.

Недаром Вельтману не відчиняли так довго. Мабуть, там радилися, бо служник передав заздалегідь обдуману відповідь:

— Я вже повідомив вас про наказ пана Брока не турбувати панів, що живуть у замку. Якщо ви ще хоч раз посмієте прийти сюди, того ж дня вам доведеться пакувати своє збіжжя і забиратися геть з цього лісу.

— Та ви про Ганку хоч слово скажіть! Але віконечко вже зачинилось.

— А щоб тебе грім побив, старий сич! — вилаявся Моріц.

Постояв перед зачиненими дверима і повільно поплентався в ліс. До самісінького вечора він не зводив очей з вежі, сподіваючись побачити Ганку, але у вікнах вежі було темно, і ніхто не показувався. Моріц уже хотів іти додому, та в цю мить його собака нашорошив вуха і помчав до сосни, що стояла на узліссі. Спеціально навчений для сторожової служби собака не гавкав і не зчиняв анінайменшого шуму. Вельтман уважно стежив за ним. Собака вхопив щось зубами, підбіг до хазяїна і, махнувши хвостом, поклав біля його ніг. Це був невеличкий уламок цегли, замотаний у папірець. Моріц розгорнув зіжмаканий папірець і прочитав похапцем накидані рядки: «Робота неважка. Жити можна. Але умова: нікуди не виходити. Спробую кинути записку, якщо помічу тебе в лісі. Ганка».