Інспектор і ніч. Бразільська мелодія
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Юрій Чикирисов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Інспектор і ніч. Бразільська мелодія». Краткое содержание книги:
Розслідуючи справу, інспектор карного розшуку Петр Атанасов стикається з компанією молодиків, які намагаються жити на «західний манер», вбачаючи сенс життя в розвагах, і несвідомо стають зброєю в руках валютників та контрабандистів.
Дивно, як вона могла потрапити в ту ледачу компанію. Либонь, у пошуках чоловіка.
— Ви ще прийдете? — обережно запитує Ліза, проводжаючи мене.
— Не думаю. Навіщо?
— Я не заперечую, але, розумієте, не хотілося б, щоб ці розмови відбувалися в присутності мого чоловіка.
— Будьте спокійні, — відказую я. — І стежте, щоб він знов не почав курити.
— За це не хвилюйтесь, — самовпевнено всміхається Ліза.
Наступний мій візит — на горище. Хоч я кажу «горище», не думайте, що це якесь звалище з розбитими вікнами й павутинням у кутках. Цілком можливо, що спочатку воно мало саме такий вигляд, але то вже давно в минулому. Приміщення просторе, з добре виштукатуреними й свіжопобіленими стінами, зі старанно натертою підлогою, широким вікном, з якого відкривається краєвид на сусідні дахи, зі старовинними, але ще гарними меблями. Веселі фіраночки в синіх і білих квіточках. Чудова репродукція з картини «Шильйонська в'язниця» така приваблива, що й собі хочеться стати в'язнем. Горщик із ніжною крученою рослиною, що вкрила своїм зеленим листям усю стіну.
Дідок, який супроводить мене до цієї горішньої студії, низенький на зріст, але рухливий і витривалий, з породи тих, що живуть, набридаючи своїм родичам, вибачте, аж до глибокої старості. Дивлячись на господаря з висоти свого зросту, я не можу збагнути, як він примудрявся обіймати велетенську постать громадянки Гелевої. На щастя, зараз мене цікавить зовсім інше.
— Ви чудово влаштувалися, — кидаю одну з чергових своїх банальностей, розташовуючись у запропонованому мені кріслі.
Це не крісло, а сама насолода. Сидиш і відчуваєш, як з тебе виходить утома, як ти з полегшенням кудись провалюєшся, і треба добре напружити всі вольові центри, щоб не задрімати. Нічого дивного. Як я вже казав: меблі — старожитні.
— Так, у вас затишно, — повторюю свою банальність у новій варіації.
— Ну, а що ж іще лишається старій людині, окрім як звити собі гніздечко, — відповідає Лічев, якого, з усього видно, більше непокоять, аніж тішать мої похвали.
Господар, здається, з тих людей, які вважають, що коли їх хвалять, їм неодмінно готують якусь пастку. Я закурюю цигарку. Дідусь одразу ж підводиться, підносить мені попільничку й клацає на стіні біля мене якимось вмикачем. Чути м'яке дзижчання, і, на мій подив, дим од цигарки плавно пливе до стіни, зникаючи в невеличкому отворі, що його тільки зараз помічаю.
— Тепер можете курити скільки завгодно, не отруюючи повітря, — пояснює господар.
І тут же самовдоволено додає:
— Мій винахід. За принципом пилососа.
— Хитромудра штукенція. Хоч, як на мою думку, можна було просто відчинити вікно.
— А як узимку? Одчинив вікно — і знов розпалюй грубку. З такою, як у мене, пенсією треба все враховувати.
— Ваша правда, — погоджуюсь я.
— А як вам оце?
Він натискає кнопку над ліжком, і з радіоприймача, що в протилежному кінці кімнати, лине музика.
— Звичайний вмикач, — обережно зауважую я.
— Так, але ж вмикач аж онде. Навіщо мені було робити новий вмикач біля ліжка? Клацнув — і готово! Лежиш собі, хочеш — увімкнув, хочеш — вимкнув.
— Здорово!
— А подивіться, що в кухні… — ще більше пожвавлюється старий.
— Із задоволенням, але пізніше, — пускаю в дію і я свій вимикач. — Зараз я хотів би, щоб ви розповіли мені про свою колишню дружину. Коли ви востаннє були в неї?
— О, коли ж це… мабуть, з тиждень тому.
— А точніше?
— Так, рівно тиждень тому: минулого вівторка. Я це добре пам’ятаю, бо вимагав у неї гроші, а вона мені сказала: у вівторок, мовляв, вона нічого не робить, тим паче не повертає грошей.
— Ага. А які це у вас із нею фінансові справи?
Дідусь якусь мить дивиться на мене трохи спантеличено, з острахом, нарешті відповідає:
— Та вона мій боржник. Наполягала, щоб я залишив їй квартиру, а вона, мовляв, мою частку мені виплатить. І ось уже виплачує п'ять років… Через рік по чайній ложці… і завжди із сваркою. Перехитрила вона мене, та що вдієш. Коли одружуєшся в похилому віці, таке буває…
— Що ви знаєте про Асенова?
— Нічого особливого. Знаю, що він там зупинявся, і все. Я в особисте життя моєї дружини, чи то пак колишньої дружини, не втручаюсь.
— Я зараз питаю вас не про вашу дружину, а про Асенова.
— З Асеновим я бачився один чи два рази в моєї дружини, колишньої. Порядна, пристойна людина… Коли я вчора почув про те, що сталося, це було для мене як грім серед ясного неба… І хто б міг таке зробити?