Інспектор і ніч. Бразільська мелодія
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Юрій Чикирисов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Інспектор і ніч. Бразільська мелодія». Краткое содержание книги:
Розслідуючи справу, інспектор карного розшуку Петр Атанасов стикається з компанією молодиків, які намагаються жити на «західний манер», вбачаючи сенс життя в розвагах, і несвідомо стають зброєю в руках валютників та контрабандистів.
— Півтора року тому…
Вона не доказує, але інтонація її голосу досить красномовна.
— Півтора року тому ви труїли таких, як я, а не вони вас! — зауважую я.
— А ви ніби заробляєте цим собі на хліб! Навіщо скаржитесь?
Я підводжусь зі стільця й ступаю кілька кроків, щоб стримати роздратування. Відтак спираюся на письмовий стіл і спокійно кажу:
— Ви, певно, думаєте, що таким, як я, бракує глузду займатися іншою справою, наприклад, складанням і відніманням цифр або заповненням звітних відомостей? Чи гадаєте, що наша професія — це райське життя? То мушу вам сказати, що ніхто з нас не відчуває особливого потягу до цієї роботи, і сама вона така ж гидка, як гидкі пацієнти.
— Ви маєте на увазі мене?
— Ви вгадали. І щоб покінчити з цим питанням, додам ще таке: ви, напевно, прийшли для того, щоб застрахувати себе від можливих прикрощів. Я справді дослідив деякі факти з вашого минулого, але коли б ви були кмітливіші, то ще б учора ввечері зрозуміли, що в мене немає наміру комусь викладати ті факти. По-перше, це чисто службові відомості. По-друге, ваша поведінка останнім часом дає нам підстави вважати, що ви остаточно покінчили з минулим. Хоч яка негативна ваша думка про нас, ми не прагнемо лізти кожному в душу і втручаємося в життя людини лише тоді, коли вона настільки заплутується, що без нашої допомоги вже не може обійтися. Карантин — це, звісно, неприємна штука, але заразна хвороба — ще неприємніша.
Замовкаю й закурюю цигарку, чекаючи, коли жінка підведеться й піде.
— Чи не можна й мені закурити? — запитує вона.
— А чому ж ні, — відповідаю й подаю їй «Сонце».
Дора закурює, зирить на мене краєчком ока й каже байдужим голосом:
— Вибачте. Іноді я не стримуюсь…
Я не вважаю за потрібне щось відповідати, й вона провадить далі:
— Я подумала, що ви можете розповісти щось Марину, і аж затремтіла з жаху, бо Марин для мене єдина межа, яка відділяє мене од минулого, і якщо я ще живу, то лише заради нього. Після всього того бруду мені здається, ніби я живу зовсім новим життям і…
Говорячи, жінка різко жестикулює рукою, в якій тримає сигарету, робить такі різкі рухи, наче креслить якісь короткі вертикальні й горизонтальні лінії. Це схоже на сіпання губи у Моньо — можливо, теж нервовий тик, але не такий неприємний, як у нього. Потім рука зненацька застигає, одночасно з тим, як уривається її голос, і я вже думаю, що зараз Дора розридається, та, на щастя, такі жінки не плачуть, — вона лише замовкла, бо думка її крутилася на одному місці й нарешті обірвалася.
Я теж мовчу, неуважно дивлячись на застиглу перед столом руку з сигаретою. Красива й енергійна рука, з музикальними довгими пальцями. Іноді руки можуть розповісти багато про що, хоч і не знаю, наскільки це справедливо, бо мені здається, наче я бачу перед собою руку вольової, зібраної й гарної людини, а досьє засвідчує зовсім інше.
— Не хвилюйтесь, — заспокоюю її, хоч, правду кажучи, я не відчув хвилювання в її байдужому голосі. — Якщо досі все йшло гаразд, я не бачу ніяких причин, щоб ваші справи погіршились. А тепер дозвольте мені поставити вам кілька запитань, на котрі Марин, як брат, цілком природно відмовляється відповідати, але вам, як порядній громадянці, треба було б відповісти.
Вираз «порядна громадянка» викликає в Дори на мить скептичну посмішку, але тільки на мить. Потім жінка схвально киває головою й підводить на мене похмурі очі:
— Гаразд, я відповім. Якщо зможу.
— Передусім про стосунки між двома братами.
— Стосунки між ними ніколи не були добрими. Принаймні з боку Філіпа. Власне, Марин завжди виявляв великодушність до свого брата. Він узяв його до себе, утримував, поки той навчався, дозволяв користуватися своєю автомашиною… Але в Філіпа все це викликало скорше злість, аніж вдячність… «У нього треба просити двадцять левів, щоб він дав тобі десять… Перед ним треба зробити реверанс, аби щось одержати… Він благодійник, а я дармоїд…» Такі висловлювання я чула від нього мільйони разів. І ці ревнощі чи заздрощі — навіть не знаю, що це, — він таїть у собі, мабуть, ще з дитинства. Згодом це почуття в ньому посилювалось. Марин був улюбленцем сім'ї, «розумним» і «здібним», а потім став таким же розумним і здібним в житті. Відомий архітектор, замовлення й відрядження за кордон і таке інше. Філіп навчався живопису й, напевно, обрав живопис лише для того, щоб перевершити свого брата, блиснути перед ним, та коли він закінчив навчання, йому не пощастило, і він кінець кінцем узявся малювати вивіски й етикетки, аби заробити хоч якусь копійчину.
Дора на мить замовкає, востаннє хапливо затягується й гасить сигарету в попільниці.