Інспектор і ніч. Бразільська мелодія
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Юрій Чикирисов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Інспектор і ніч. Бразільська мелодія». Краткое содержание книги:
Розслідуючи справу, інспектор карного розшуку Петр Атанасов стикається з компанією молодиків, які намагаються жити на «західний манер», вбачаючи сенс життя в розвагах, і несвідомо стають зброєю в руках валютників та контрабандистів.
Господар пропонує мені стільця, сам сідає на канапу біля Дори і, знаючи вже, хто я, спрямовує на мене запитливий погляд.
— Як у вас гарно, — доброзичливо зауважую я, мовби й не помітивши його мовчазного запитання.
— Загалом, так, — киває господар, збагнувши, що для розмови потрібен якийсь вступ. — Я проти поділу житла на багато кімнат. Часто люди прагнуть мати якнайбільше кімнат, не знаючи, що вони робитимуть з ними. Здебільшого людина проводить свій час в одній кімнаті, отже, важливо, щоб ця кімната була простора й затишна… Зручна, простора вітальня й спальня — навіщо більше?
— Цілком логічно, — погоджуюсь я. — Шкода лише, що, коли з'являються діти, картина міняється…
— Тут є й інші приміщення, — озивається Дора. — Якщо вам треба поговорити віч-на-віч, я можу вийти.
Вона; очевидно, по-своєму зрозуміла загальний напрямок розмови, яку я завів, але так само очевидно, що їй не дуже хочеться залишати студію.
— Не турбуйтесь, — відповідаю. — Я не прийшов вести таємні переговори. Йдеться про кілька звичайних відомостей.
Після цього я коротко інформую їх про той прикрий випадок, який привів мене сюди. Манев слухає, насупивши брови, що зовсім зайве: його вродливе обличчя й без того сумне, можливо, це йде від тривалого зосередженого вдивляння в креслення. Він високий, стрункий, упевнений в собі, хоч це трохи контрастує з його тихим, приглушеним голосом, атрофованим, либонь, від того, що мало говорить. Дорине обличчя теж не випромінює привітності. Якась невиразна тінь лежить на цьому вродливому обличчі, якась замкнутість ховається в чорних очах і в маленькій складці на губах.
— Щиро кажучи, вчинок Філіпа мене дивує, — зауважує Манев після того, як я закінчую свою оповідь. — Мій брат, можливо, небездоганна людина, але він ніколи не був бешкетником.
— Я просив би вас у даний момент абстрагуватися від того, що Філіп — ваш брат.
— Саме так я й роблю, — трохи різко відповідає Марин, не підвищуючи тону. — Філіп належить до категорії тих людей, які передусім дбають про спою шляхетність.
Господар дивиться па Дору, немов чекає, що наречена підтримає його, але та й далі сидить з байдужим виразом обличчя. Вона удає, ніби все це її не обходить, хоч їй важко приховати свою напружену увагу до розмови.
— У ваших словах якась двозначність, — зауважую я. — Складається враження, ніби Філіп з тих людей, що дорожать зовнішньою стороною вчинку більше, ніж його змістом.
Манев не відповідає, отже, можна вважати, що я зрозумів його правильно.
— Навіть з тих побіжних довідок, які я добув, видно, що ваш брат веде не зовсім… зразковий спосіб життя.
— У кожного своя драма… — ухильно відповідає Манев.
— Авжеж: мрієш про одне, а виходить інше… Але це загальні слова, мене ж цікавлять конкретні факти. Якщо не помиляюсь, раніше ваш брат жив з вами?
Господар киває. Його погляд, байдуже й стомлено втуплений кудись у простір, знов спрямовується на мене.
— Чого ж вам стало нелагідно жити з ним?
— Та… всякі дрібні непорозуміння. Власне, головна причина в тому, що до мене перейшла жити Дора. А квартира, як бачите, розрахована лише на двох.
Він вдруге обертається до нареченої, чекаючи підтвердження своїм словам, але жінка й досі байдуже мовчить.
— Ясно. Свого часу ви заявляли про те, що у вас зник автомобіль, а через два дні по тому забрали свою скаргу назад. Чи був причетний до цієї історії ваш брат?
— Не думаю, — майже впевнено відповідає Манев. — Просто через два дні я виявив свій автомобіль на тому ж місці, звідки він зник. Очевидно, його викрали якісь молокососи, щоб трохи провітритись.
Він знову спрямовує погляд у простір, наче думає про щось інше.
— В такому разі дозвольте подякувати вам за відомості, — підсумовую я, підводячись зі стільця.
Господар теж встає, дивлячись на мене так, ніби хоче сказати: «Не думай тільки, що я буду зводити наклепи на свого брата». Дора, в свою чергу, підводиться, звільняючись від заціпеніння, і вони вдвох супроводжують мене до виходу.
— Можливо, нам доведеться зустрітися знову, — посміхаюсь я. — Не люблю набридати людям, але… ви самі винні.
Ідучи вулицею, я розмірковую над тим, що для деяких типів набагато ефективніший офіційний допит у службовому кабінеті, ніж бесіда в домашньому затишку. Звичайно, Марина ще якось можна виправдати — адже він брат. А от його наречену… Та. як сказав архітектор, у кожного своя драма.