Інспектор і ніч. Бразільська мелодія
- Автор: Райнов Богомил
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: Юрій Чикирисов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Інспектор і ніч. Бразільська мелодія». Краткое содержание книги:
Розслідуючи справу, інспектор карного розшуку Петр Атанасов стикається з компанією молодиків, які намагаються жити на «західний манер», вбачаючи сенс життя в розвагах, і несвідомо стають зброєю в руках валютників та контрабандистів.
— Вибачте, — каже він, — але у мене в голові така плутанина.
— Згоден. Наведіть лад у своїй голові, я зачекаю. Тільки не забувайте, що я прийшов сюди не для того, щоб розважатися, і що ви несете відповідальність за свої свідчення. Не знаю, чи зрозуміли ви, що йдеться про вбивство.
— Здається, останній інформаційний бюлетень, який я чув, був о десятій тридцять…
— Здається чи ви в цьому впевнені?
— Так, упевнений. Принаймні нічний випуск я не чув. Останнє, що пам'ятаю, була якась передача про джаз… Я пам'ятаю це, бо ще сказав Спасові, мовляв, патякає зовсім нетямуща в джазі людина…
— А коли й чому ви переключилися з магнітофона на радіо? Така чудова «Бразільська мелодія» і раптом…
(До речі, ця чудова мелодія настирливо скавучить уже п'ятий чи шостий раз, і я здригаюся від самої думки про те, що вона відлунюватиметься в моїй голові ще багато тижнів).
— Здається, ми ввімкнули радіоприймач десь о восьмій годині. Не можу точно пригадати, але пам'ятаю, що Спас хотів послухати останні вісті…
— А потім?
— Потім він собі грав, а ми взагалі забули про нього.
— Гаразд, — киваю. — Не буду більше вам набридати. Мабуть, вам треба готуватися до лекцій… Якщо не помиляюсь, у вас закінчується семестр?
— Семестр уже давно закінчився. Я навіть вдруге записався на той самий курс, — соромливо зізнається Моньо. — Гірше, що з іспитами ніякого просвітку…
— Он як? — співчутливо запитую я. — Стільки випито — й ніякого просвітку?
— Це теж входить до ваших службових обов'язків? — несподівано ображається юнак, і губи його сіпаються.
— Пробачте за відхилення, — кажу я, встаючи. — Але побачивши, як ви живете, й подумавши про те, як би ви могли жити…
— Дякую за співчуття. Тільки, знаєте, в мене такий принцип: терпіти не можу порад.
Ач який! Він ще й зубатий, оцей білявий юнак. Моньо дивиться на мене світлими очима, які нараз стали холодними й непривітливими, й пояснює:
— Ніколи не роби так, як тобі радять інші, й ти не помилишся. Оце мій принцип. Бо кожен думає передусім про себе, а не про інших.
— Видно, що ви пильнуєте свої інтереси, — кажу у відповідь. — Так пильнуєте, що навіть забуваєте про те, що інтереси людей іноді можуть збігатися…
— Це ще й краще, якщо збігаються! — відповідає Моньо, трохи пом'якшавши.
— Все залежить під того, який це збіг. Дивіться, щоб ваші інтереси не збіглися з інтересами злочинців і негідників.
— Я не злочинець! — знов ошкірюється він.
— Припускаю. Інакше я б не заводив цієї розмови. Але йдеться не тільки про те, хто ви зараз, а й про те, ким ви станете. Люди змінюються. Одні йдуть уперед, інші деградують.
— Дуже цікаво, — намагається бути дотепним Моньо.
— Не можна весь вік прожити в такому стані і в цій кімнаті… заливатися горілкою й слухати бразільські мелодії… Ви мусите або самі вибратися звідси й знайти своє місце в житті, або ж вас вишпурнуть, як паразита й покидька. Не можна без кінця-краю перескладати іспити.
— Це моя особиста справа, — огризається юнак.
— Поки що так. Але згодом це стане не тільки вашою особистою справою. Користуйтесь нагодою, поки у вас є можливість самому прийняти якесь рішення. Так буде краще й благородніше. Бо потім замість вас це зроблять інші.
Останні слова прозвучали погрозливіше, ніж мені хотілося, мабуть, тому, що «Бразільська мелодія» раптом обірвалася.
Моньо дивиться на мене похмуро й спантеличено, певно, обдумує, що відповісти, та мені не потрібна його відповідь. Я киваю й виходжу.
Надворі вже поночіє, коли я нарешті залишаю будинок двох «бразільців», навівши ще деякі довідки в сусідніх квартирах. Поночіє, але моя робота не скінчилася, — в мене ще має відбутися остання зустріч, призначена на сьогоднішній день. Сідаю в тролейбус, і він довозить мене до нових корпусів житлового масиву «Схід».
Облишу нецікаві, але улюблені багатьма письменниками й прибуткові для них описання звичайних вулиць і сходів, зауважу лише, що приміщення, в якому я опиняюсь, — повна протилежність забрудненій і захаращеній квартирі, де мешкає Моньо. Простора студія, з кінця в кінець застелена бежевим килимом, чудові легкі меблі, світлі стіни з кількома витонченими світильниками, дві картини (говорити про них не буду через свою необізнаність) і широкий стіл у кутку, завалений кресленнями, — такий загальний вигляд «мертвої натури». Що ж до живої — тут на першому місці господар Марин Манев, тридцятип'ятирічний архітектор, неодружений, під судом і слідством не перебував, і на другому й останньому місці — Дора Денева, двадцятичотирьохрічна студентка, під судом і слідством теж не перебувала, мені її відрекомендували як наречену вищезгаданого Манева.