Гра престолів

На той час війна шаленіла вже рік. Більші й менші пани стікалися до корогв Роберта, хоча багато хто залишився вірним Таргарієнам. Могутні Ланістери з Кастерлі-на-Скелі, Оборонці Заходу, залишалися осторонь боротьби, однаково зневажаючи заклики до зброї від королівської сторони та від бунтівних князів. Мабуть, Аерис Таргарієн вирішив, що його боги відповіли на молитви, коли перед брамою Король-Берега з’явився князь Тайвин Ланістер з дванадцятьма тисячами війська і проголосив себе вірним престолові. Отож навіжений король і скоїв свій останній навіжений вчинок — пустив до міста левів, що стояли перед брамою.

— Таргарієни добре вміли карбувати таку монету, як зрада, — мовив Роберт, знову починаючи гніватись. — Ось Ланістери йому і заплатили нею ж, та й по заслузі. Особисто мій сон це не тривожить.

— Тебе там не було, — мовив Нед з гіркотою в голосі. Після чотирнадцяти років життя у брехні тривожний сон став для нього звичним. — Та перемога була безчесна.

— Інші на твою честь! — вилаявся Роберт. — Хто з Таргарієнів мав хоч краплю честі? Сходи до своєї крипти і спитай Ліанну про драконячу честь!

— Ти помстився за Ліанну на Тризубі, — відповів Нед, зупиняючись біля короля. «Обіцяй мені, Неде», шепотіла вона.

— Та це її не повернуло. — Роберт вдивився у сіру далину. — Кляті боги дарували мені марну перемогу. Корону… а я молив їх про дівчину. Про твою сестру, живу, здорову… і знову мою, як це мало бути. Я питаю тебе, Неде, нащо мені здалася та корона, коли боги кепкують з молитов хоч королів, хоч скотарів?

— Не можу казати за богів, ваша милосте… тільки за те, що я знайшов у престольній палаті того дня, — відповів Нед. — Аерис лежав на підлозі у калюжі власної крові. Його драконячі голови витріщалися зі стін, а навкруги роїлися ланістерівці. На Хайме було біле корзно Королегвардії поверх золотого обладунку. Навіть меча — і того йому визолотили. Він сидів на Залізному Троні, вищий від усіх своїх лицарів, у шоломі в подобі лев’ячої голови. Блискуче було видовище.

— Та це кожен знає, — знудився король.

— Я в’їхав до палати верхи на коні. Проїхав її наскрізь між довгими рядами драконячих черепів. Здавалося, вони мене розглядають. Нарешті я зупинився перед троном і глянув догори, на нього. Він сидів зі своїм золотим мечем на колінах, а край меча червонів кров’ю короля. Мої люди заповнили палату слідом за мною, ланістерівці відступили. Я й слова не вимовив, тільки дивився, як він сидить там на троні, й чекав. Нарешті Хайме засміявся, підвівся на ноги, зняв шолома і мовив до мене: «Не бійся, Старку. Я лише грію місце для нашого друга Роберта. На жаль, воно не надто зручне.»

Король відкинув назад голову і заревів від сміху, злякавши зграю гав, яка знялася з високої бурої трави, відчайдушно ляпаючи крилами.

— Гадаєш, я маю не довіряти Ланістерові, бо він трохи посидів на моєму троні? — Король знову затрусився від сміху. — Та Хайме ж було сімнадцять років, Неде. Ще зовсім дитина.