Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
— Вчителювати теж гарна річ. Це велика й відповідальна праця,— мляво сказав Петро засмоктану істину, аби що-небудь сказати.
Олелько лагідно посміхнувся.
— Воно-то так, але ж... Ну, це не важно. Вгадай краще, що зо мною скоїлось?
— Я ніколи не вмів угадувати.
— Та й не вгадаєш! — весело крикнув Олелько.— Я маю одружитися, брате! Га? Що на це скажеш? Молода моя теж учителька, Оксаною звуть... Чого ти смієшся?
— Он як... ха, ха! А я оце зараз назад у місто поїду. Ну, так, зараз, зараз поїду!
Петро підвівся і ще раз сказав:
— Треба зараз їхати.
— Чого ж так раптом? — здивовано питався Олелько.— Вчора приїхав, а сьогодні вже й назад... Дивно! Я думав поговорити, завтра горілки чи то самогону випити... Чого ж так?
— Треба мені, негайно треба,— уперто відказував Петро.— Зараз скажу дідові запрягати коняку.
На прощання почоломкались ще раз, і Олелько пішов, голосно жалкуючи, що Петро не познайомився з його Оксаною і не спізнав, що то за гарна дівчина.
Петро почував себе хворим. Сидів на лаві, взявшись руками за коліно, й думав:
«Я ненавиджу тебе, пекуче сонце! Ти теплом своїм маниш до себе людей, вони виходять із самотніх захистів докупи і, мов зачаровані, губляться в юрбі, юрбою живуть, ніби сили свої віддають їй. Гарячими проміннями та блиском яскравим ти, сонце, єднаєш тисячі людей, і вони,' безглузді, забувши про волю давню, роблять однакові рухи, співають разом пісні своїй безсилості та приниженню... День панує над людьми-рабами! Чого не збунтуються раби? Вони здолали б зірвати свого пана з неба, жорстоко пошматувать, відкинути геть та прикликати до себе запашну ніч із вільних степів, ніч теплу, ласкаву й таємничу. Ту ніч, коли видно, коли співає земля, коли прокидаються зорі...
0» як я сумую за тобою, ноче, що родиш казки дивовижні, коли все тихо навкруги, коли всі сплять!»
Потім добув з-під лави лантуха і почав з презирством шпурляти туди зі столу соціалізм — породження сонця.
Вересень, р. 1919. Катеринослав
До восьмої години ранку хворі кінчали сніданок, і починалась візитація.
У черговій кімнаті, що разом з тим правила й за аптеку, лікар мовчки натягав халата, якого білість виразно підкреслювала йому пристаркувате байдуже обличчя.
Потім він одчиняв дверину першого покою та, спинившись на мить, на повні груди захоплював гостре й затухле повітря лікарні, мовби хотів злиться з ним і в ньому затонути.
В покої все приникало, хворі переставали голосно стогнати — сама поява лікаря давала їм на хвилю полегкість: хутко і тихо сновигали покоївки, виконуючи абияку працю.
Лікар підходив до найближчого хворого; за ним нечутною ходою посувались фершал із шматком паперу та олівцем і сестра-жалібниця.
Хворий змутнілими очима позирав на білого лікаря та мимрив спраглими вустами:
— Бік болить,., Бік...
Лікар між іншим кидав оком на клапоть паперу, що приліплений був у головах хворого: там чорною низкою записано температуру, Звиклим рухом лікар брав руку хворого та, закотивши ковдру, приставляв до дощастих грудей дерев’яну дудочку, Поволі нахилявся він до хворого й казав:
— Дихайте.
Мова його була ніби вимушена.
Хворий робив кілька спроб глибоко дихнути, та зневірившись, шепотів, закидаючи руку за голову:
— Не можу... Ніяк...
Лікар, випроставшись та йдучи до другого хворого, бубонів собі під ніс:
— І^’есііо сосаіпі... гасііх іресасиапі... ііпсіига асіопіз ѵегпаііз... 34
Фершал усе те похапцем зазначав на папері поруч прізвища хворого.
Біла процесія швидко плавала серед дерев’яних, нашвидку збитих ліжок. Серед задушених зойків лікар ніби неохоче й невдоволено бубонів:
— Тіпсіига зігорЬопі, іпїизит... 35
Врешті півсотні хворих були оглянуті, та, почуваючи, що їм і на крихту не полегшало, починали зойкати й кричати ще голосніше, ще нестриманіше.
Лікар кидав халата й виходив на повітря. Тут чекала його ціла валка підвід, і він враз опинявся серед кола людей, що благали його приїхати до хворих. Лікар, не розмовляючи, сідав на перший-ліпший віз і незабаром зникав серед шляху.
У черговій кімнаті фершал швидко готував загадані ліки. Він хотів звільнитись якнайраніше, щоб піти половити риби, бо годину сьогодні було ніби до цього тільки й пристосовано.
34
— Ін’єкція кокаїну... корінь іпекакуани... настойка горицвіту весняного... (лат.) — Ред.
35
— Настойка строфанту, настій... (лат.) — Ред.