Жак фаталіст і його пан
- Автор: Дидро Дени
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Сучасність
- Переводчик: Іван Кошелівець
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Жак фаталіст і його пан». Краткое содержание книги:
— Це моя помилка, — додала вона, — якої раніше я ніколи не допустилася б.
Маркіз кинувся навздогін, щоб виправити помилку. Вони взяли адресу мадам де Ляпоммре, але, хоч і як маркіз наполягав, йому не вдалося дістати їхню. Він не наважився запропонувати їм свою карету, хоч і признався мадам де Ляпоммре, що йому вельми хотілося це зробити.
Маркіз, не чекавши довго, запитав мадам де Ляпоммре, хто вони є, ці дві жінки.
— Це дві істоти, щасливіші, ніж ми. Подивіться, в якому вони доброму здоров'ї! Які веселі обличчя! Яка невинність і чистота в їх мові! Годі й думати, щоб побачити чи почути таке в нашому колі. Ми співчуваємо побожним, а побожні співчувають нам; а як зважити, я схильна думати, що правда по їхньому боці.
— Але, маркізо, чи не тягне вас саму стати побожною?
— Чом би й ні.
— Вважайте, я не хотів би, щоб наш розрив, якщо його таким можна назвати, завів вас так далеко.
— І ви гадаєте, що ліпше було б, якби я відкрила двері молодому графові?
— Багато ліпше.
— Ви радили б мені так зробити?
— Без вагання.
Мадам де Ляпоммре оповіла маркізові, що знала про ім'я, провінцію, попереднє становище і процес двох преподобниць, роблячи це з тим зацікавленням і співчуттям, на яке була спроможна, потім додала:
— Ці дві жінки заслуговують виняткової пошани, а зокрема дочка. Далебі погодитеся, що при такій зовнішності, як у неї, тут можна мати все, якщо хотіти цими даними скористатися; але вони воліли скромне, але чесне життя, ніж достаток, здобутий ганьбою. Те, що їм лишилося, таке незначне, що, повірте, я не знаю, як вони дають собі раду, щоб існувати. Але дівчина працює день і ніч. Жити в нужді, в нужді народившися, можуть багато людей; але впасти в убожество з достатку, помиритися з таким станом, ще й бачити в ньому щастя — це щось таке, чого я не можу зрозуміти. От що може зробити релігія. Можуть собі філософи говорити, що їм хочеться, але релігія має свої добрі якості.
— Передусім для нещасних.
— А хто на світі не є більш або менш нещасний?
— Закладаюся головою, що ви перетворитеся на побожну.
— Велике нещастя! Коли це життя таке незначне у порівнянні з вічністю на тому світі!
— Але ви й тепер уже говорите, як місіонер.
— Я говорю як жінка, переконана в правдивості своїх слів. Скажіть мені щиро, маркізе, чи всі наші багатства не виглядали б жалюгідним мотлохом, якби перед нашими очима невідступно стояли блаженство й пекельні муки того світу? Чи не виглядало б незбагненним божевіллям бажання спокусити молоду дівчину чи жінку, щиро віддану чоловікові, щоб померти в її обіймах і відразу ж бути засудженим на вічну муку?
— І проте щодня це роблять.
— Бо втратили віру й поглухли.
— Ні, так роблять тому, що наші релігійні переконання не мають великого впливу на нашу поведінку. Але клянуся, моя дорога, що ви притьмом повертаєте на шлях до сповідальниці.
— І це було б те найліпше, що я мала б зробити.
— Ідіть геть, ви божевільні. Перед вами ще двадцять років, які ви можете прожити в солодких гріхах: не змарнуйте їх; потім можете покаятися і, як захочете, впасти до ніг священика, щоб любісінько розповісти йому про все... Але наша розмова набрала занадто серйозного характеру; ваша уява зводить вас на хворобливо похмурі думки; і це наслідок нездорової самотности, на яку ви себе засудили. Послухайте моєї ради і мерщій покличте молодого графа, тоді забудете про чорта й пекло і станете знову такою чарівною, як були колись. Можливо, ви боїтеся моїх закидів на той випадок, якби ми знову зійшлися; але, поперше, хтозна, чи ми колись зійдемося, і ви з опаски, більш чи менш обґрунтованої, позбавляєте себе найсолодшої втіхи. А знову ж честь, що ви поклали на собі бути ліпшою від мене, справді не варта такої жертви.
—Добре все ви кажете, але це не може мене стримати... Вони говорили ще багато всячини, якої я вже й не пам'ятаю.
Жак: Випиймо, пані господине: це відсвіжує пам'ять.
Господиня: Випиймо то й випиймо... Походивши ще сюди й туди по алеях, мадам де Ляпоммре і маркіз сіли в колясу. Мадам де Ляпоммре сказала:
— Я почуваю себе такою старою, дивлячись на неї. Коли воно прибуло до Парижу, виглядало тоді, як качанчик.
— Ви говорите про дочку тієї пані, що ми зустріли на прогулянці?
— Так. Воно як у саду, де на місце зів'ялих троянд з'являються свіжі. Ви придивилися до неї?
— О так, не оминув нагоди.
— Як вона вам?
— Вона виглядає так, наче б голову Рафаелевої мадонни приточили до постаті його ж Галятеї; і потім — яка ніжність у голосі!
— Скромність у погляді!
— Статечність у манерах!
— Пристойність у розмові, якою жодна молода дівчина не вразила мене так, як ця. От що значить добре виховання.