Синдром листопаду, або Homo Compatiens

Я не хотів його чути, не хотів більше цього жахіття… Відповідальності за його самопочуття, за те, чи стане йому сил жити. Краще б просто його не було. Всі терплять, і він зобов’язаний був терпіти, а не влаштовувати сцен на вулиці. Я ж не палив себе, коли ніхто й пальцем не поворухнув, щоб нас із Вамбою захистити від знущань. То чому мені тепер разом із ним лежати зчорнілою мумією у реанімації? Навіщо слухати крізь морок ридання матері і сестер?

Буває, щось безповоротно втрачено, а ти не віриш. Я знав, що сіру бабину коробочку я загубив, знав, що у квартирі її нема — знайшлась би під час ремонту. Та все ж я сидів посеред вітальні і знову оглядав рідні стіни, де колись висіли фотографії з міста на воді, — допоможете знайти? Порожні стіни, у модних бежево-золотистих шпалерах, ніяково мовчали. Інших ліків я не знав — розваги лиш ненадовго відволікали, тамували біль, але не знищували хворобу. Мене вже не влаштовувала шипучка для зняття болючих симптомів — я мріяв про антибіотик.

Туніс скинув свого президента, не зовсім без крові, звичайно — мусульмани ж, але скинув. А Мухаммед помер. Може, й на краще.

— І що ти дивишся? Що ти знову вишукуєш на тому ютубі? Нащо тобі ті дикуни?

— Чому одразу дикуни? Може, справді, не варто терпіти… Можна встати нарешті з дивана й зробити щось, — я казав просто так, щоб позлити її.

— Ага, і гори трупів.

— Ну, не гори… — але розум підказував, що гори, гори. Близько трьох сотень людей — це гори.

Я гримнув дверима — ні, я не пішов із дому. Просто вийшов на балкон — покурити. Хотів набрати Вамбу чи Агунічку, поговорити про щось, крім абсолютно безглуздих самогубств, що ведуть до безглуздих протестів. Та поки я вирішував, кому дзвонити, щось на мене найшло… Чиясь убита горем матір, що марить і марить обпеченим до чорноти сином. Я міг би знову піти під холодний душ, але ж це не змиєш. Це вже моє.