Гіркі землі

І щоб жоден снаряд не впав. Таке закляття наклали.

Ось чому вона приїхала сюди.

Славка сиділа, розгойдуючись вперед, обхопивши руками коліна, як у підвалі в Горлівці. Так роблять люди, що не вміють виявити свій страх чи горе, чи діти у сиротинцях, яких не вигойдали у колисці матері, а кинули. Горя в Славки ще не було, всі живі, й нічого в неї не забрали, був лише страх недоплеканої дитини. І підсвідомо, їй було бридко від цього, що вона така безпорадна й беззахисна тут, без своїх чоловіків, які відправили її сюди, бо знали, як вона боїться. Була б у неї донечка, взяла б її з собою.

А потім прийшла мама, придибала з паличкою на горб, що було напевно тяжко для старих, покручених артритом ніг, сіла коло неї, навіть обняла, хоч виростила двох дітей по-селянськи: без цяцькання, без догоджання, не раз прутом чи кропивою по руках.

— Ти би ліпше поспала, Славцю.

— Я не можу спати, мамо. Як хіба стулю очі, виджу те дерево.

— Яке дерево?

— Не знаю, може, липа, може, ясен. Дерево, що росте в полі. Сусідка знає моя, Люда. З третього поверху.

— Ага. Та ти ж казала, ніби в місті жиєш, там, що, є поле?

— То далеко від міста, мамо. У Люди там сина вбили. Одинака.

— Хто вбив?

— Та ваші вбили! Може, навіть той хлопець, що його так нині пишно стрічали.

— Бо то війна, Славцю.

— Знаю, а мені від того не легше, хоч йдеться про чужих людей. Та жінка була бідна, прибиральницею працювала. Ми до неї не ходили, і вона до нас. Але як подумаю, що таке могло зі мною статися, то сивію, мамо! Найгірше, що нема кому про це розказати. Там — страшно, а тут — ніхто не зрозуміє… Чоловік каже: «Тобі до психіатра треба через то дурне дерево. Я ще й не таке можу розказати…» А я затикаю вуха і плачу. І трясе мною.