Гіркі землі
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-228-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гіркі землі». Краткое содержание книги:
Вона б охочіше повірила у прихід Месії. Але християни Борислава не зичили собі ні Месії, ні Лже-Месії. Кожен вважав себе наймудрішим і до церкви ходив, бо так годиться, бо вірив, що Бог оцінить усі ці гривні, долари і євро, покладені на тацю, а сотня мощей захистить кожного осібно від неприємностей.
А пришестя Ісуса — це кінець всього, ніхто не чекає на Нього з радістю. Всі страшенно бояться Сина Божого, який судитиме і мертвих, і живих, а в цьому світі ніхто не залишається безгрішним.
Ліля дивиться у небо. Блакитної порожнечі стало більше, і вона світиться сама по собі. А сувій чорніє по краях, з усіма молитвами, пророцтвами і гороскопами. На заході той самий туман, тільки зараз він нагадує дим. Там нічого ніби не змінилось. Як там Розалія і Михайло в тих димах? Чи вже прийшли хоча б до першого села?
А що на сході? Там, де Дрогобич, лінія вогню, крізь яку не прорвешся. Хоча Дрогобич — теж змарноване місто, як і Борислав, однак там не знайшлося нікого, хто б це зрозумів, і його мертві продовжують спати.
Щоби піднятись на Висипи, раніше треба було пройти між куп сміття, що складались з порожніх пляшок і порваних пакетів. Лялька з вирваним волоссям і виколотими очима лежить у непристойній позі, як зґвалтована дитина, дірява обгоріла каструля, причандалля від газової плити, подерта книжка — усе це залишилось. Ні, це не туди прямували старці з бляшаним сонцем. Де ж квіти? Є інша дорога, і треба йти так, як усі люди йдуть. Музика стихла, кінь не ірже. Можливо, цісар виголосив промову, в якій пообіцяв Бориславу процвітання, і виладував до Стрия чи Самбора? Чи назад, у пекло? Втім, щось нашіптує Лілі, що все йде, як повинно йти, і якщо їй судилося потрапити на зустріч з цісарем, то вона потрапить. Бо годі вже опиратися магнетизму небіжки Австрії.
Ну, ось дорога, яка дотикається до пагорба, і, обігнувши його, Ліля бачить гурти людей, ніби хтось роздав колоду карт гравцям. На самій вершині — пусто. Трава і кущі. А мав би там бути, як на тій картині, трон під бадлахіном.
— А де цісар? — питає Ліля у бабці, що тримає в жмені кілька зів’ялих квіток.
— Та, кажуть, дитинко, що поміж людей ходить.
— А який він? — роззирається Ліля.
— Який хочеш, — такий буде, — щасливо мружиться бабця. Ноги в неї босі й чорні від землі.
Що вона меле! Та ж цісар мусить бути в мундирі і з бакенбардами. Ліля ходить поміж людей, а їх тут сила-силенна, не можна охопити оком. Раптом вона впізнає Остапа, хоч бачила його лише один раз, у темряві. Але цю вишивану сорочку з кривавими плямами вона не забуде. І він тут такий один. Ліля не наважується підійти до нього близько, бо ж вони посварились. Але хоче, щоб хлопець її помітив. Та дарма. Очі Остапа прикуті до іржавого меча, який він ледь втримує обома руками, поставивши вістрям до землі.
— Дивіться, дивіться на того селюка! — чути в'їдливий голос якогось чоловіка. — Ото нагородив його цісар! Який вояка, така і зброя! Ті ручки білі ніколи корбу не крутили, і ліс не рубали. Кинь то залізо, дурний русине!
Ліля підходить до Остапа.
— То тобі справді цісар дав?
Хлопець мовить байдуже:
— Я не цього потребував.
— Ваш цісар, певно, ліпше знає, що кому потрібно. Встроми меч у землю по саме руків’я, — радить Ліля. — Він очиститься від іржі. А ти ним уб’єш цісаря.