Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні

До хати Манюри переднічної пори підкралися двоє: Цурупалок і Той. А з ними прискочив і пес Ґнорн. Світло у вікні Манюри немовби завмерло. Воно не струменилося і не падало снопом променів у двір, а наче зависало за великим прямокутним більмом у самому склі.

— Полуда яка-то! — прохопилося в Цурупалка від того, що побачив.

Одоробала застигли на місці, не знаючи, що його робити. Дивовижні й незчисленні кольори та відтінки, нюанси зафарблень, цвітасті переливи нуртували за більмом вікна, сірішали, тьмяніли, ставали геть чорними, як бездонні провалля, а потім знову стобарвно вибухали в його глибині.

— Хатній кінотеатр, чи що?.. Оце і є те, що красиво? — запитав, напружуючи всі свої мозкові борозенки, Той.

— Красиво, коли можеш щось розгледіти… У мине таке-во було, коли я пуганок наперся, — чухаючи довбешку, промимрив Цурупалок.

Тільки Ґнорн не пискнув, хоч і міг проникати поглядом крізь світло. Бо походив зі східноафриканських світлозорих першого ступеня ясності. Його пра-пра-пра… пращури були тими псами, що допомагали охороняти світлозорим жрецям таємниці єгипетських пірамід. Бо саме їх марно будували в давні віки світлозорі, як ворота-колóвороти до вищого світу, що в легендах нелюді звався Світінню. Вони сподівалися, що прийде час, і через ті коловороти можна буде пройти. Тому ще кілька тисячоліть тому предків Ґнорна навчили бачити носом те, чого не помічають люди очима. Приміром, він умів вітрити, тобто винюхувати долю свою і чужу. І точно передвіщав за запахом сущого, що трапиться в найближчі два-три дні з будь-ким. Але цього разу пес ніяк не міг спрогнозувати того, що унюхав у вікні Манюриної половини хати. Він оббігав решту вікон її половини, але вони були точнісінько такі ж, немовби закриті мигтливими більмами. І пес розсердився. Він запряв вухами, немов локаторами. Зашморгав носом. Заплигав біля вікон, наче механічна іграшка. І коли б міг загавкати, то залився б надривно в рявкоті. Але природа походження, яка полягала у вічному приховуванні таємниці, позбавила його гавкоту. Хоч і дала мову таїни мовчання. Тому все, що зміг видобути з себе Ґнорн біля вікна Манюри, було подібним на нервовий перелив тірольського йодлю.

— Тсс! Чуго йойкаєш? Сказився, чи шо? — зашикав на нього Цурупалок.

Ґнорн поблажливо глянув на свого хазяїна. В його житті це вже був сто шістдесят дев'ятий господар. І з усіх він був найдобріший, хоч і найменш розумний. До нього його приставив Прах. І світлозорий пес найбільше боявся і поважав Леопольда, бо не розумів, як головний авторитет Луцька розумівся на його собачій мові. Варто було Прахові вдягти свою чорну маску, як він одразу знав усе, що діється з Ґнорном, а відтак і з Цурупалком. Тривоги Ґнорнові додавала ще й думка про те, чому хазяїн вистрелив саме в нього. «Навіщо він це зробив? Він же знає, що Той — вбивця, і що його не спинити навіть мені!» — думав похапцем Ґнорн. Взагалі, у його собачій голові все перемішалося: і світлозорі, і мафія, і провина за смерть Манюри перед Прахом. Він, відводячи морду, скалився іклами на Тоя і потихеньку ненавидів його.