Стріляй, як дівчисько

Я купила за сто доларів чудовий афганський килим, постелила його на цемент, повісила простирадло, щоб мати трохи приватного простору, і почепила над головою кілька різдвяних ліхтариків, аби підсвічувати собі й не заважати тим, хто працює в іншу зміну. Я замовляла їжу в інтернеті, і мені надсилали поштою харчі, які можна було довго зберігати. Наприклад, молочний порошок, що його я розводила й додавала в кашу, принесену з їдальні. У їдальні завжди був тільки сік, газованка та вода. І, як не дивно, молоко нагадувало мені про дім, за яким я сумувала найбільше.

А ще в КАДі було весело — завдяки товариським людям. Тут я особливо тісно зблизилася з армійськими колегами. Ми часто літали ескортом з неозброєними хлопцями на санітарних вертольотах. Це екіпажі, чия основна місія — медична евакуація, їх залучають, щоб наші зусилля були результативнішими. Червоний Хрест висунув вимогу, щоб ніхто з нас не мав зброї, але нашим ворогам це було байдуже. Вони ладні були вбити і того, хто намагався врятувати життя (часто-густо афганське), і того, хто в них стріляє. Мені поміж місіями дуже подобалося спілкуватися з санітарами. Їхня тактика неймовірно відрізнялася від нашої, і я відчувала, що розуміння того, як вони літають, а отже, здатність передбачати дії під час місії, зробило мене кращим пілотом.

Коли ми були на зміні й чекали в ТОЦі, то мали довжелезний список варіантів, де себе прилаштувати, щоб збавити час між завданнями. Я, звичайно ж, відігравала належну кількість годин на «Ікс-боксі», однак мені більше подобалося перевіряти спорядження й чистити зброю. Це був ритуал. На початку кожної зміни я йшла до шафки й пересвідчувалася, що все лежить точно там, де має лежати. Проте на одній зі змін на мене чекав сюрприз. Боєприпаси суворо контролювали, і на те були причини. Після кожного користування зброєю треба було звітувати перед командною ланкою. Під пильною увагою був кожний набій. Того дня я ошелешено дивилася всередину шафки, аж поки усвідомила, що сталося. У мене не вистачало магазина дев’ятиміліметрових набоїв. Це неможливо! Ніхто не поводився зі спорядженням так обережно, як я.

Я перевернула всю шафку догори дриґом, шукаючи магазин і відмовляючись визнати те, що його немає. Я перетрусила кожну кишеню, вивернула кожну сумку й у розпачі провела пальцями по краях шафки. Я шукала майже двадцять хвилин. Потім почула за спиною гиготіння, від якого в мене волосся на потилиці стало дибки.

— Щось загубила?

То був Річард — чоловік, який сказав, що не хоче зі мною літати, бо я жінка. Він спирався на шафки з протилежного боку кімнати і їв «Дінь-Дон»[5]. Річард похитав головою, коротко усміхнувшись, і пішов геть. Я нутром відчула, що це він забрав магазин, і в мене немає шансів його знайти. Тільки-но по радіо пролунало повідомлення про готовність номер один, я відразу ж кинулась у Центр і опинилася на злітній смузі; серце калатало, у животі корчило. Зазвичай, підходячи до вертольотів, я згадувала, навіщо я тут, щоб не з’їхати з глузду, одначе цього разу все було інакше. Я й досі лютувала. Потім звела очі й побачила світло в ТОЦі армії, тож вирішила навідати їх. Мені б не завадило побачити дружні обличчя. На жаль, я вже знала з досвіду, що в моїй ескадрильї ніхто не стане на мій бік у змаганні з Річардом.