Стріляй, як дівчисько

Сонце сідало, і вперше в житті я сумнівалася, що справді зможу виконувати свою роботу. Десь у США маленька восьмирічна дівчинка щойно втратила свого двадцятивосьмирічного татка-героя. Її життя ніколи не буде таким, як раніше, а вона навіть іще не знає цього.

Того дня я виросла як пілот. Я більше ніколи не хотіла брати участі в місіях.

Ротація в ТК була нелегка. Навіть коли ми думали, ніби зробили щось добре, усе дуже швидко могло змінитися. Однієї ночі нас викликали на завдання й приставили ескорт з двох «Апачів». Це був недобрий знак: ми вирушали на особливо небезпечну територію. Того разу ми попрямували в самісіньке серце зони «поганих хлопців», щоб забрати трирічного хлопчика з недружнього поселення. Розвідка повідомила, що трирічний хлопчик потребує невідкладної медичної допомоги, бо вдихнув випари від саморобної амонійно-селітрової бомби, яку виготовив його батько, і зазнав хімічних опіків.

Ми сідали, і я уважно оглянула місто крізь окуляри нічного бачення. Приблизно за п’ятдесят метрів від нас почали з’являтись і купчитися люди. Вони показували на нас і жестикулювали. Невеличкий натовп різко сунув уперед і раптом обернувся на групу з тридцяти людей, які бігли в наш бік. Це було недобре. Я повідомила про все нагору «Апачам» і почала придивлятися, чи є в когось із групи зброя. Як близько ми можемо їх підпустити, перш ніж доведеться злітати?

Коли вони опинилися метрів за двадцять п’ять від нас, Курт трішечки підняв ручку «крок-газ», готовий збільшити оберти гвинта й витягти нас. У ту ж мить два чудові бойові вертольоти, що були з нами, пролетіли на висоті чотирьох-п’яти метрів від землі, просто перед нашим носом. Сигнал для щораз більшого натовпу був чіткий… Ближче не підходьте. Люди кричали до хрипоти, зціпенівши й махаючи в наш бік кулаками, але ми змогли забрати пацієнта та безпечно злетіти. Вони хіба не розуміють, що ми намагаємося врятувати їхню дитину?

Батько хлопчика заліз у вертоліт разом із сином, проте з нами не розмовляв. Він просто зиркав на нас своїми темними, оточеними зморшками очима, ніби чекаючи, що ми от-от спробуємо вбити і його, і сина. Маленький хлопчик швидко підкорив наші серця. Ми бачили, що йому боляче і він геть наляканий. Звук вертольота, певно, був найгучнішим і найстрашнішим з усього, що він чув у своєму житті, а тут іще Тор наганяв холоду, перевіряючи його життєві показники. Саме тоді наш медик назавжди завоював мою прихильність.

Я ніколи не помічала цього, але Тор увесь час носив у жилеті крихітного плюшевого ведмедика — якраз на такі випадки. Коли він дістав його з кишені й підняв руку хлопчика, щоб покласти ведмедика йому на груди, страх у малого геть зник. Перш ніж він торкнувся носом ведмедика, на його обличчі промайнула усмішка. Це був один з тих моментів, які нагадують нам, навіщо ми робимо свою справу.