Стріляй, як дівчисько

Куля зайшла поряд з лінією засмаги, ближче до плеча, але, зрикошетивши, пробила огруддя. Саме заради отаких чоловіків я прилетіла в цю забуту Богом країну: вони хоробро билися з ворогом і завжди пам’ятали, що вертольоти рятувальників готові злетіти на сингал тривоги й урятувати їхнє життя.

За кілька хвилин ми забрали їх і знялися в повітря, а від каміння довкола зони приземлення під нами відстрибували кулі. Тор, наш медик, негайно взявся до роботи; другий ______________ солдат дивився на все з незворушним виразом на обличчі.

— Цей хлопець — код синій, — почула я по радіо.

Тор повідомив екіпажеві, що в пораненого немає пульсу, тому він, найпевніше, не виживе. Я ввела координати ТК, і ми полетіли найпрямішим зі шляхів, витискаючи з двигунів максимальну потужність. Ми вчинили проти всіх правил і повідомили вертоліт-побратим, що маємо його покинути. Усі літальні апарати трохи різняться між собою. В одних двигуни потужніші, в інших — слабші. Того дня ми були на потужнішому вертольоті й наші партнери не встигли б за нами. І хоч імовірність того, що ми втратимо цього бійця, була велика, а розділятися було дуже небезпечно, ніхто б не зміг потім спокійно спати вночі, якби ми не зробили все можливе, щоб урятувати йому життя.

Перевіривши маршрут, інструменти й системи вертольота, я глянула у вантажний відсік позаду мене. Тор осідлав пацієнта, щоб зробити йому штучне дихання. Поранений солдат був молодий, років, певно, до тридцяти. Його густої бороди, яку спецпризначенці навмисно запускають, щоб не вирізнятися з-поміж афганських солдатів, ще не торкнулася сивина, сильно засмагле обличчя здавалося блідим.

— У нього знову з’явився пульс! — почула я через інтерком, але до найближчого медичного закладу було ще майже п’ятнадцять хвилин польоту, дарма що ми мчали на максимально можливій швидкості.

Через десять хвилин Тор знову заходився робити штучне дихання й продовжував, поки ми не приземлилися. Швидка, яка була на базі, терміново повезла сержанта на операцію. Пізніше ми дізналися, що він утратив багато крові, бо, коли хірург розітнув йому грудну клітку, рана не кривавилася.

Я дуже хотіла, щоб сержант вижив, і знала, що решта екіпажу думає так само. Цей хлопець заслуговував на те, щоб повернутися додому, до родини, яка, безперечно, чекає на нього.

Мій перший пацієнт став моєю першою втратою. Він лишив на підлозі гелікоптера калюжу крові. Після того, як ми вимкнули двигуни й підготували вертоліт до наступного вильоту, я попрямувала через внутрішній дворик, повз казарми, їдальню, спортзалу і ТОЦ, у шпиталь за сотню метрів, щоб дізнатися те, що я вже й так відчувала: ми втратили його. Я знала б це, навіть якби не бачила, що він утратив стільки крові. Втрату, здається, можна відчути на дотик: вона тяжіла наді мною в запиленому, розпеченому повітрі.