Листя землі. Том 2
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #2
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 2». Краткое содержание книги:
Автор висловлює глибоку вдячність людям, які свого часу надиктували йому або написали спогади про пережите. Без таких спогадів, без пошуків дослідників нашої гіркої минувшини ці книги не були б написані.
«Листя землі» — результат колективної праці народу і письменника.
Художник Олексій Яцун.
А через декілька днів нас, евакуйованих, знову погнали у Старобільськ. Завели у двір в'язниці, там уже повно було люду, і наказали стати обличчями до стіни. Посередині двору уже стояв стіл, застелений білою скатертиною, із орлами, і довга лава із шкіряними пасками по краях. Вийшов начальник гестапо, і розпочалася чистка. Начальник гестапо підходив до кожної ратуші на чолі із старостою і запитував через перекладача, хто тут комуністи, комсомольці, партизани нинішні чи партизани часів громадянської війни. І так — ратуша за ратушею. Виявлені виходили на середину двору, і набралося їх уже чоловік із вісімдесят. Серед них — і дівча років сімнадцяти, шкільний комсорг, і діди та бабусі на милицях, що партизанили у громадянську. І ось начальник гестапо підходить до нашої ратуші. Але серед нас ані комуністів, ані комсомольців не виявлено. А були серед нас старшина медичної служби і сержант піхоти, що потрапили в оточення і залишилися на окупованій території. Начальник гестапо розпорядився принести пляшку рому, три фужери. Налив рому старшині медичної служби, сержанту і собі, чокнувся з ними, випив і оголосив словесну подяку за те, що вони не стали проливати кров, а здалися у полон. Відтак звернувся до зігнаних у двір із промовою. «Ви знаєте, що таке — гестапо? Гестапо — це таємна німецька поліція. Зрозуміло?» — «Зрозуміло!» — відповіли ми. «Вас більшовицька влада лякала, що ми усіх розстрілюємо? Так ось, ми пробачаємо вам усю вашу політику у минулому, але з тим, щоб у подальшому ви ніякою політикою не займалися, а лише працювали і працювали на користь німецької держави, змиваючи працею ті чорні плями, які на вас є. Зрозуміло?» — «Зрозуміло!» — відповіли ми. «Ви думаєте, що ми оцих ось комсомольців, комуністів і партизан розстріляємо? продовжував начальник гестапо, киваючи на гурт виявлених посеред двору. — Ні, ми їх пошлемо до Німеччини, хай покажуть там, як вони уміють працювати. Зрозуміло?»
Але на цьому начальник гестапо не заспокоївся. Він підкликав до себе старост усіх ратуш і в кожного запитував, чи не з'являлися у їхніх селах останнім часом люди підозрілі, які могли б бути небезпечними для німецьких солдат: «Якщо трапиться якийсь злочин, ви, старости, відповідатимете власними головами!» Тут наш староста злякався і виказав Сашка, молодого хлопця, харків'янина, що з'явився нещодавно у Бутківці. Нібито він десь комусь казав, що розшукує партизанів. Начальник гестапо вислухав і одразу ж виніс присуд: «Оскільки такі люди небезпечні для німецької влади, ми розстріляємо його привселюдно!» Тут уже староста почав просити за Сашка, аби подарували хлопцеві життя, а він за ним стежитиме і не допустить до злочину. Начальник гестапо довго мовчав, відтак мовив: «Гаразд, ми дамо йому двадцять п'ять батогів. Якщо не закричить — хай живе. А за першого ж крику — розстріляємо!» І ось нашого Сашка підвели до лави посеред двору, прив'язали реміняками. А нам дозволили виходити з двору в'язниці. Окрім групи виявлених комуністів, комсомольців та колишніх партизан. Зайшли ми за ріг в'язниці і відчули, як прохолодний вітерець освіжає наші тіла і душі. Наче ми з льоху задушного вирвалися на свіже повітря, під чисте небо. І вже ми не про смерть думали, а про життя: подіставали сидори свої, прихоплені з дому, що у кого було, сіли під тюрмою заморити черв'яка. Коли ж бачимо: староста і поліцай волочать попід руки нашого Сашка із в'язничного двору. А його збатожили так, що на ноги не міг ступити. Ми підбігли, стали запитувать, як це він стримався і не закричав, коли його били. А Сашко розказує слабеньким голосом: «Коли мене прив'язували реміняками до лави, край сорочки потрапив до рота. Як почали бити, я полотно зубами стиснув і тільки постогнував…»
Бродила Віра по навколишніх полях, збирала колоски, за день по мішку назбирувала. Молотила колоски прачем, провіювала на вітрі намолочене, товкла зерно у ступі або па жорнах ручних молола і так — жила. А як ішла я полем повз колишню колгоспну птахоферму, помітила димок, що вився з бовдура саманної сторожки. Зайшла я до хатини, аж на теплій лежанці лежить спеленута дитина і захлинається од плачу, а коло неї сидить молодичка. І теж плаче. Я і кажу до неї: «Мабуть, ваша дитина голодна, дайте їй груди». А молодичка похилила голову і відповідає: «У грудях моїх нічого нема, порожні груди мої, бо я сама уже три дні нічого не їла». Так ми зазнайомилися, вона назвалася Надією і розповіла про себе таке: «Ледве три рочки мені виповнилася, як померла мати, а батька у нас не було. Мене здали до дитячого будинку. Я там і росла. А коли виповнилося чотирнадцять років, стали нас віддавать у колгоспи. Я потрапила до колгоспу «Правда», у цю ж Бутівку. Прожила тут два роки, робила на різних польових роботах. Аж тут почали вербувать молодь на Донбас, для роботи у шахтах. Матері своїх дітей не віддавали, бо знали усі, що у шахтах працювати тяжко, багато люду там гине, та й постачання там поганеньке. Голова колгоспу зібрав дівчат і хлопців, що виросли у дитячих будинках, і за наш рахунок виконав план вербовки у Донбас. Проробила я у Донбасі два роки. Там і заміж вийшла, за такого ж, як сама, сироту. Тут гточалася війна, чоловіка забирають до війська. Німець підступає все ближче й ближче, а я уже вагітна і подітися мені нема куди. І я вертаюся у Бутівку, надіючись, що тут знайду пристанисько. Але у такий тяжкий час кожен зайнятий власними інтересами, як би самому вижити, до інших йому діла нема. І я навіть переночувать не мала де, безпомічна і беззахисна. Хто пустить переночувать, тому віддам хустку, іншому за шматок хліба — простирадло, кофтину чи ще щось. Поки було що віддавати. Тут настає час народжувати. Побрела я, куди очі бачать, щоб здохнути де-небудь у кущах, і набрела на оцю порожню ферму, а при ній — маленьку сторожку, глиняну. У цій халупці я і народила дочку, сама і пуповину перев'язувала. А тепер думаю, що краще було б її не народжувати — на холод і голод. Уже я думаю: а чи не покласти дочечці моїй на голову подушку, а самій піти геть. І хай помре, аніж мучитиметься на цьому непривітному для людей світі?»
Отак розповідала молодиця, доведена життям до відчаю, плачучи. І я плакала разом із нею. А як наплакалися ми, сходила я у село, зібрала трохи харчів, які у мене були, а в людей виміняла на зерно літерку молока, бо я, траплялося, і по відру пшениці за день із колосків намолочувала. З усім тим добром повернулася на птахоферму. Як попоїла Надія, молоко у грудях її з'явилося, і вже дитина нагодована, уже не плаче. І стала я далі долею матері і дитинки опікуватися. Домовилася із головою господарства, бо воно і за німців у Бутківці було, щоб Надії видавали зерно як сторожеві. А коли повернулися червоні, Надю призначили завідуючою птахоферми. І вже молодичка не про смерть думає, а про життя, і дитинка її росте. Туї Віру мобілізовують у ряди робітничо-селянської армії, і вона віддає усі свої небагаті нажитки і харчі Наді з дитиною. А сама їде на фронт із відчуттям, що зробила щось добре в житті для такої ж, як сама, сироти. А ще Віра дістає із дна виплетеної з лози валізи, яку теж залишала Наді, портрет товариша Сталіна і вішає на стіні сторожки: «Хай цей портрет дорогого вождя і учителя нашого береже тебе од усіх напастей, як беріг мене усі мої дорослі роки, будучи і батьком, і братом, і любов'ю єдиною…» Цілує Віра товариша Сталіна у вуса рідні і йде із сторожки із вузликом у руці, іде воювати з ненависним ворогом за Сталіна, за Батьківщину, осяяну сонцем його безсмертних ідей.