Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм
- Автор: Томпсон Ева
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко «Основи»
- ISBN: 966-500-265-1
- Переводчик: М. Корчинська
- Жанр: История
Электронная книга - «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм». Краткое содержание книги:
Книга буде корисною усім, хто цікавиться літературознавством, політологією та іншими дотичними дисциплінами. Вона стане відкриттям для тих, хто шанує свіжі погляди на, здавалося б, давно знані речі.
Ewa M. Thompson. Imperial knowledge. Russian Literature and Colonialism.
Ева Томпсон — професор-дослідник славістичних студій університету Райс (США). Авторка п’яти книг та багатьох наукових статей. Її книга «Російський формалізм та новий англо-американський критицизм» (1971) — перший порівняльний аналіз двох критичних течій XX століття. Дослідження «Зрозуміти Росію: святий блазень у російській культурі» (1987) дає ключ до розуміння особливостей культури Росії. Після публікації англійською мовою книжку було перекладено китайською та видано: спочатку в Гон-Конгу (1995), а потім у Китаї (1998).
«Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» було перекладено польською у 2000 році. Її праця «Вітольд Гомбрович» (1979) була видана польською у 2002 році.
Ева Томпсон — головний редактор «Sarmatian Review» — періодичного видання центральної та східноєвропейської тематики.
У російській романтичній літературі Кавказ розглядається з погляду російського солдата чи офіцера, який терпить труднощі поїздки в небезпечну та невдячну землю. Строго воєнна ціль цих подорожей відрізняє їх від творів західних орієнталістів, які здебільшого їздили на Схід як учені чи підприємці. З погляду цієї воєнної перспективи тубільці неодмінно примітивні, навіть коли, як у випадку з вірменами та грузинами, будь-який пересічний студент-історик міг би замислитися над величезним обсягом їх увічненої історичної пам’яті. Кавказькі жінки зображуються як покірні та чуттєві, тоді як у чоловіків поєднується лють із боягузтвом. У російських текстах неможливо знайти визнання політичних і економічних набутків Росії, отриманих внаслідок завоювань, натомість постійно присутнє відчуття російської цивілізаційної місії.
Російські описи Кавказу мали форму книжок про подорожі, поем, коротких оповідань, повістей та історій. Ці тексти переповнені намаганнями «втиснути» тубільців у межі категорій дискурсу, створеного вищою людиною ззовні. Коментарі про дику та екзотичну землю видавалися серйозними, особливо в прозових оповідях. Серед «диких» пейзажів, природно, живуть «дикі» люди: письменники ставили на передній план ті елементи чужої дійсності, що їх вони хотіли закріпити в пам’яті читачів, зовсім не знайомих із цим середовищем. Вони смакували історії про брак гігієни у тубільців і про їхній дитячий спосіб мислення. Точно так само, як Джайлз Флетчер зображував голих і божевільних на вигляд жебраків на московських вулицях XVI століття, як істот глибоко чужих і нижчих, так і Пушкін подає своїм читачам із жахливими деталями опис жебраків на відкритих базарах у Тифлісі (Тбілісі). Перший опис датований 1588 p., другий — 1835 p.; упродовж двох з половиною століть Росія трансформувалася з об’єкта протоорієнталістського опису в суб’єкта, що продукує орієнталістські описи.
Перед тим, як росіяни зібрали достатньо сил, щоб розпочати завоювання Кавказу, ця територія була заселена людьми переважно тюркського походження. У Середні віки на цій території виникали й руйнувалися царства, багато правителів обох статей залишились у пам’яті народів і племен, підтримуючи усвідомлення їхньої давньої історії та прагнення до незалежної держави. Цій меті упродовж тривалого часу перешкоджали релігійні та мовні відмінності, типові для гірських та ізольованих місцевостей. Суворі вершини Кавказу, які важко долати навіть улітку, не сприяють спілкуванню та добросусідству.
Російські дії на Кавказі розпочалися за Петра І, який скористався змішаним християнсько-мусульманським складом населення. Він та його наступники укладали союзи з іншими християнськими правителями в регіоні лише для того, щоб, зрадивши, віддавати їх на поталу мусульманам у будь-який зручний момент. Підбадьорений перемогою, здобутою у війні зі шведами та поляками, Петро І вирішив випробувати своє щастя на Півдні й заволодів Персією, яка тоді перебувала в занепаді. У 1722 р. він розгорнув південну кампанію, захопивши цього ж року місто Дербент і 1723 р. — Баку. Протягом кампанії один із християнських володарів регіону, Вахтанг VI, підтримав Петра І, але той не надав йому допомоги, коли в його царство вдерлися турки. Перемир’я, укладене з Туреччиною 1724 p., залишило Баку в руках росіян, тоді як царство Вахтанга VI було віддане Туреччині.
Подібно розвивалися події і за часів Катерини II, яка використала Іраклія II, правителя Грузії, як союзника у війні з Туреччиною 1768–1774 pp. і відступилася від нього, коли новий могутній перський володар Ага Могамед Шах напав на Грузію, яка тоді перебувала під протекторатом Росії, вирізав жителів Тифлісу і повторно завоював країну для Персії. Грузини опинились у безвихідній ситуації. Їхніми південними сусідами були мусульмани, а північним сусідом — Росія, яка зраджувала їх у минулому. Залишатись самим для маленького народу означало надто сильно ризикувати. Наприкінці XVIII століття грузини вирішили укласти ще один союз із Росією. Цього разу вони прагнули домогтися від росіян Гарантій того, що грузинська царська сім’я збереже трон. Але Павло І тимчасово покинув Кавказ і знову віддав Грузію на поталу Персії. Олександр І запропонував Грузії входження до Російської імперії замість стану протекторату, як цього хотіли грузини. Грузія погодилась на це як на менше зло й проголосила об’єднання в маніфесті, виданому 1801 р. Грузинський правитель зрікся трону, але права на нього заявив його суперник, що, в поєднанні з сильним національним самоусвідомленням, робило необхідними часті пацифікації (умиротворення) населення російськими військами. В 1802 р. «заспокоїти» грузинів послали генерала Тіціанова. Його було вбито 1806 р. 15.