Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

Петро І і його війни сприяли виникненню імперської літератури, але в Росії було мало часу для інтелектуальних занять, оскільки її сили витрачалися на здобуття доступу до Балтики та на послаблення Швеції та Польщі. За Катерини II, коли мала місце наступна хвиля експансії Росії на Захід, непереконливі голоси виразників російської ідеї утверджували імперський статус держави із далеко меншим тактом, ніж цього потребувала справа успішного державного будівництва. Саме за правління Катерини II та її наступників почалася артикуляція імперії у різних звітах і меморандумах, написаних її міністрами й послами 8. Це супроводжувалось явними ознаками успішної політики. Багатства, награбовані на недавно приєднаних західних територіях і видобуті з сибірських копалень, допомогли перетворити Санкт-Петербурґ у «Північну Венецію». В 1760-х — 1770-х pp. Катерина II почала збирати перші колекції європейських малюнків і картин, які пізніше стали основою для Ермітажу. Тисячі європейських творів мистецтва отримали дах у Росії (перша колекція, куплена Катериною II у графа Кобленца (Count Coblenz), мала понад 4 тисячі високохудожніх картин західноєвропейських митців) 9, архітектура Петербурга набула рис, характерних для європейського стилю. Придворні письменники також шукали нову ідентичність, навіть незважаючи на те, що ні російська мова, ні атмосфера імперського двору не були особливо сприятливими для таких змін — Катерина якось саркастично зауважила, що половина достойників її двору не вміють читати й дві третини не може писати. Імперські успіхи створили атмосферу, за якої придворні поети намагалися набути тону, незвичного для російського дискурсу. Як культура, що витворила «Домострой» і запозичила перших своїх авторів і експертів з письма — з єзуїтських польських шкіл в Україні та з грецької православної ієрархії, усвідомила власне буття як імперське протягом часу життя лише кількох поколінь? Між культурними подіями Московії і авторитетною, хоча й далекою від реальності «Історією держави Російської» [Історія государства россійского] (1818–1828) Миколи Карамзіна стоять версифікатори і трудівники XVIII століття, яким віддають належну шану в історіях російської літератури, але які внаслідок своєї невиробленої мови і інтелектуального наслідування не стали явищем у літературі. Однак у своїх спробах пересадити західноєвропейські літературні жанри в російську мову вони взяли абсолютно нову ноту так, ніби колишніх московитів не існувало, й російська література шукала свій власний голос, ніби одна із законних спадкоємиць давніх європейських традицій, що породили французький класицизм і німецький романтизм. Елегії Сумарокова, епічні поеми Хераскова та оди Державіна відійшли б у забуття як твори мистецтва, але вони піднялися на хвилі успіху, що підіймає всі імперські кораблі. В той час у російській літературі почало проявлятися намагання замовчувати звичаї старої Московії та українсько-московські контакти. Релігійна та народна поезія московитів вийшла з моди і з’явились до того не вживані форми виразу. Все ж таки державінська грубувата улесливість стосовно Катерини II в оді «Феліца» відображала московитське вшанування деспота; пізніше вона резонувала в обожнюванні імператора Петею Ростовим у «Війні і мирі» та в рабському становищі нижчих класів у «Петербурзі» Андрія Белого. Однак ці окремі вияви давніх традицій торкалися радше змісту, а не форми літературних текстів. Відсутність у творах XVIII і XIX століть формальних зв’язків із літературною традицією Московії впадає в очі, і це вказує на свідоме прагнення творити нову літературу. Саме звідси почалась артикуляція імперії: у сміливому намаганні відшукати новий тон, який відповідав би новій величній столиці Росії та її величезним територіальним володінням.