Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм
- Автор: Томпсон Ева
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко «Основи»
- ISBN: 966-500-265-1
- Переводчик: М. Корчинська
- Жанр: История
Электронная книга - «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм». Краткое содержание книги:
Книга буде корисною усім, хто цікавиться літературознавством, політологією та іншими дотичними дисциплінами. Вона стане відкриттям для тих, хто шанує свіжі погляди на, здавалося б, давно знані речі.
Ewa M. Thompson. Imperial knowledge. Russian Literature and Colonialism.
Ева Томпсон — професор-дослідник славістичних студій університету Райс (США). Авторка п’яти книг та багатьох наукових статей. Її книга «Російський формалізм та новий англо-американський критицизм» (1971) — перший порівняльний аналіз двох критичних течій XX століття. Дослідження «Зрозуміти Росію: святий блазень у російській культурі» (1987) дає ключ до розуміння особливостей культури Росії. Після публікації англійською мовою книжку було перекладено китайською та видано: спочатку в Гон-Конгу (1995), а потім у Китаї (1998).
«Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» було перекладено польською у 2000 році. Її праця «Вітольд Гомбрович» (1979) була видана польською у 2002 році.
Ева Томпсон — головний редактор «Sarmatian Review» — періодичного видання центральної та східноєвропейської тематики.
«Історія» Миколи Карамзіна була першим значним кроком у напрямку, який можна назвати текстуальною імперією. Його головною турботою було видатне призначення Росії. Ця праця виконувалася за дорученням царя Олександра І. По завершенні перших восьми книг Карамзін одержав від царя титул статського радника, медаль і шістдесят тисяч рублів для покриття витрат на видання 10. Цареві твір сподобався настільки, що Карамзіна звільнили від обов’язку подання його «Історії» на розгляд державному цензорові — рідкісний виняток у російській політичній системі, де навіть Пушкін мусив підкорятись цензурі.
На відміну від другорядних поетів, пов’язаних із Катериною II, що, подібно до тогочасних нуворишів, підкреслювали свій зв’язок із європейською літературою, а не з літературним стилем, витвореним власною культурою, Карамзін впевнено взявся за завдання поєднання Московії з російською імперією. Насправді його «Історія» не пішла далі за період смути на початку XVII століття і тому не могла пояснити гігантський стрибок Московії до імперії. Карамзін осипав похвалами царів, які розширювали межі держави будь-якими можливими способами, що вказує на те, що він добре розумів зв’язок між воєнними перемогами імперії та зростанням її престижу в Європі. Він був першим російським інтелектуалом, який цілковито поклав свій немалий талант на олтар держави, артикулюючи російські територіальні устремління і пропонуючи свій проект виправдання російської захланності. З цього погляду він відіграв роль, яку його сучасник Г. В. Ф. Геґель відігравав у прусській державі. Першу спробу звеличення російської історії Карамзін зробив у двотижневику «Вісник Європи», що його він заснував ще перед тим, як узявся до написання своєї «Історії». У 1802 р. він писав: «На відміну від греків і римлян, ми [росіяни] не потребували вигадувати оповідки та байки для звеличення нашої історії. Слава була началом російської нації і перемога стала її вісником. Римська імперія дізналася про нашу слов’янську могутність, коли ми ходили там і знищували римські легіони. Візантійські історики зображують наших предків як надзвичайних людей, яким усі піддавалися і які були мужніми лицарями з благородними серцями» 11.
Перше видання «Історії» Карамзіна було опубліковане в трьох тисячах примірників. Їх читали придворні Олександра І і декілька тисяч російських землевласників, які могли собі це дозволити й зацікавилися багатотомною працею. Карамзіна читало також іншомовне дворянство з підкорених народів, і певна кількість примірників надсилалась як подарунки для іноземних вельможних осіб. Його праця з’явилась у дуже важливий момент російської історії: за його життя вперше в історії Росія допускалася до союзу з могутніми європейськими державами. Її статус як важливого гравця підтвердився протягом наполеонівських війн. Можливо, більше, ніж будь-яка інша європейська імперія, Росія грілася в променях слави Віденського конгресу. Дружнє ставлення царя та авторитет російських досягнень сприяли впевненості тону, якої Карамзін допускався у своїй праці і, відповідно, до появи русоцентризму, Що її характеризує. Всупереч наявним фактам Карамзін проголосив існування спільної культури в межах імперії. Інші історики брали з нього приклад і забезпечили вирішальну ідеологічну підтримку, насичуючи літературний ринок переважно однобічним дискурсом, що не залишало місця для невизначеності, не кажучи вже про інакодумство. Микола Полевой опублікував «Історію російського народу» в 1829–1833 pp., а «Російська історія» Миколи Устрялова з’явилась у 1837–1840 pp. Михайло Погодін видав як додаток до свого щомісячника «Московитянин» серію праць із російської історії та літератури (1841–1856). Праця Устрялова з часом стала підручником із російської історії, офіційно схваленим урядом, і витримала багато видань 12. З роками винахід істориками єдиної імперської культури взяли на віру інші письменники, і це зіграло роль у поширенні так званого слов’янофільського (насправді русофільського) руху. Ці погляди розповсюджувалися через шкільну систему й літературні твори, і вони все ще живуть у підручниках з історії та інших політичних працях пострадянського періоду, навіть незважаючи на те, що художня література підтримує їх уже значно меншою мірою. Основою для безлічі закликів до об’єднання інтересів жителів колишньої імперії, які виходили від московських політиків на рубежі XX століття, як і для намагання зберегти Співдружність Незалежних Держав діючою, є імперське бачення, вперше чітко сформульоване у праці Карамзіна. Використовуючи термін Гобсбавна, він був справжнім творцем традиції.