Сповідь відьом

— Господи, яка ж вона була гарна.

— А що з нею сталося?

— Вона подалася до Барбадосу, збираючись стати королевою Вест-Індії. Ми намагалися переконати її, що притаманна їй схильність до молодих джентльменів не залишиться непоміченою на такому маленькому острові, але вона й слухати не хотіла. Луїзі подобалося життя на плантаціях. Вона вклала гроші в цукор — і в рабів.

По його обличчю пробіглася тінь.

— Під час одного з бунтів, що спалахнув на острові, її сусіди-плантатори, здогадавшись, хто вона така, вирішили спекатися її. Вони відрізали їй голову, а тіло порубали на шматки. А потім спалили — і в усьому звинуватили рабів.

— Який жах, мені так шкода її, — мовила я, знаючи, що слова зайві перед лицем такої втрати.

Метью зобразив на обличчі подобу посмішки.

— Ця смерть була страшною, як і та жінка, яку вона спіткала. Я любив свою сестру, але від цього мені не легше. Бо вона увібрала в себе всі пороки кожної доби, у якій їй довелося жити. Якщо десь мало статися якесь безчинство чи якась крайність, Луїза неодмінно була там.

Труснувши головою, Метью насилу відірвав погляд від холодно-прекрасного обличчя сестри.

— Самі наллєте? — спитав він, ставлячи тацю на низенький дубовий столик перед каміном поміж двох аж надто м’яких шкіряних диванів.

Я погодилася, аби розрядити гнітючий настрій, хоча питань у мене накопичилося не на одну вечірню розмову. Величезні чорні очі Луїзи невідступно слідкували за мною, а я старалася не пролити ані краплі чаю на поліровану поверхню столика, бо, цілком можливо, колись він належав їй. Метью вже бачив, як я готую велику чашку чаю з молоком та цукром, і я корпіла над чаєм доти, поки він не набув належного забарвлення та консистенції. А потім, радісно зітхнувши, всілася на м’який диван.

Метью ввічливо тримав свою чашку з чаєм, так жодного разу й не пригубивши її.

— Якщо ви робите це заради мене, то краще не треба, — сказала я, поглянувши на його чашку.

— Та нічого, — знизав він плечима. — Це звичка і заспокійлива світська процедура.

— А коли ви почали займатися йогою? — спитала я, змінюючи тему.

— Тоді ж, коли Луїза подалася до Барбадосу. Я ж вирушив у іншому напрямку — на Ост-Індійські острови — і в сезон мусонів опинився в Гоа. Там не було великого вибору занять: або багато пити, або вивчати Індію. Йога була тоді дещо іншою, більш духовною, аніж тепер. З Амірою я познайомився кілька років тому, коли виступав на конференції в Мумбаї. Дізнавшись, що вона веде групу, я збагнув, що ця наставниця зберегла підходи й методи древніх йогів. До того ж вона не поділяла підозріло-ворожого ставлення декотрих відьом до спілкування з вампірами.

У його голосі вчулася гірка нотка.

— І ви запросили її до Англії?

— Я пояснив їй тутешні перспективи, і вона вирішила спробувати. Відтоді минуло майже десять років, і тепер на заняттях щоразу повно відвідувачів. Звісно, Аміра дає також приватні уроки, здебільшого — звичайним людям.

— Я не звикла бачити, як відьми, вампіри та демони роблять щось разом — тим паче йогою займаються, — зізналася я. Мої табу на спілкування з іншими створіннями були дуже сильними. — Якби ви сказали мені, що це можливо, я не повірила б.