Піти й не повернутися

Івановський теж подався був за бійцем, але побачив у ракетному світлі кілька постатей, що бігли від дороги вздовж дротяної загорожі бази. Злякавшись, що вони перехоплять Фартучного, він поспішно випустив по них останню чергу, і коли спустілий кінець металевої стрічки випав у сніг, кинув непотрібний тепер йому кулемет і вихопив із кобури ТТ. Але він уже побачив своїх — двоє розвідників, пригнувшись, за руки і за ноги волокли командира.

— Живий? — запитав, підбігши до них.

— Де там! Убили! — крикнув Фартучний. — Проклятий вартовий! Треба ж…

Відстрілюючись, вони змінили напрямок, довго бігли в чагарнику і тільки тоді, коли віддалилися кілометрів на два, в якомусь ліску передихнули. Капітана убили наповал, нести його далі не було сенсу, до того ж десь поблизу тріщали мотоцикли, — здається, німці вислали погоню. Поспішаючи, бійці трохи розпушили мокру, з листям, землю, вигребли неглибоку ямку і присипали в ній командира. Зник також один із розвідників, що супроводив Волоха, не знали, чи він загинув, чи, може, відбився куди в іншому напрямку. Проте чекати його не могли, кожної хвилини тут могли появитися німці, втекти від них із пораненим Фіхом було б нелегко.

Проклинаючи ту кляту базу і свою невдачу, Івановський повів маленьку групу на північ — далі від сосняка, над яким усе ще горіли вночі ракети, і відсвіти од них довго супроводжували бійців. На душі в лейтенанта було погано, його охоплювали то злість, то розпач. Увесь час хотілося лаятись. Але Івановський не осуджував капітана — мабуть, сам на його місці вчинив би так само. Було кривдно до сліз, що прикрий сліпий випадок так здорово допоміг німцям. Коли б Волох не наткнувся на вартового, усе обійшлося б гаразд, вони, певно, висадили б у повітря базу, і тоді не потрібна була б оця вилазка з її неминучими жертвами.

Отже, слід бути обережнішими. У сто разів обережнішими, обачнішими, тим паче йому, Івановському, який тепер є відповідальним не лише перед самим собою…