Північ над Санктафраксом

— Кобольде Мудрий, — звернувся він. — О, повелителю, ви… ви уявити собі не можете, яка… яка честь… — його тремтячий голос перейшов у шепіт.

— Ти, мабуть, замерз, — озвався Кобольд, ступаючи крок уперед. — Візьми мою мантію, — і він накинув її Кулькапові на плечі.

— Але… — заперечив Кулькап.

— Бери, — наполягав Кобольд. — Тепер вона твоя.

З цими словами він одвернувся і зник у тіні.

— Але, повелителю! — закричав йому вслід Кулькап. — Я не можу… Я не міг би… Я не гідний.

Його слова заглушив голосний стукіт дятла, який гамселив по дереву, сидячи на стовбурі однієї з сехвой.

— Повелителю! — знову заволав Кулькап.

Грюк! Грюк! ГРЮК!

— Зайдіть! — гукнув Кулькап.

Двері розчинилися, на порозі вирізьбилася проти світла постать розпатланого Жервіса.

— Я тут побачити твої пов’язки, — сказав він.

— О, так, — спохопився Кулькап. — Я і гадки не мав, що вже так пізно.

Жервіс зачинив за собою двері й підійшов до хлопця. Він поставив на лутку невеличку коробочку, прибив ілюмінатор і запалив лампу. Кулькап сів просто і звісив ноги з гамака. Жервіс став поруч нього і заходився розповивати першу пов’язку. По каюті поширився гострий дух масті з гой-ягід.

— Як на мене, то вже трохи краще, — зауважив Кулькап.

З останнім витком корпії відстав і струп. Під ним наросла гладенька, м’яка шкіра. Жервіс прискіпливо обстежив руку на світлі, й оголосив:

— Як новенька.

— Ми ще не підлітаємо до Великого Сорокушачого невольничого ринку? — запитав Кулькап, коли Жервіс заходився коло другої пов’язки.

— До невольничого ринку — ще ні, — несподівано привітно відказав Жервіс. — Але ми напали на слід, досить певний. На заході сонця вахтовий примітив згаслі кострища там, де був ринок. Судячи з усього, ринок узяв курс норд-норд-вест. І саме туди ми й летимо.

Ліва рука загоїлась, як і права, і Жервісові було приємно це бачити. Він провів шкарубким пальцем по м’якій біленькій шкірі. Нараз корабель нахилився на лівий борт, і крізь вікно ілюмінатора через усю каюту простяглася пасмуга місячного світла. Вона ковзнула по випростаних Кулькапових руках.

— Кажуть, це щасливий знак, — озвався Жервіс. — Коли місяць кидає на твою долоню срібне світло. Там, де жив колись я, вважають, що це призвістка довголіття і життєвих гараз… — Він затнувся, і Кулькапові привидівся смуток у старечих гоблінових очах. Раптом той рвучко підвівся і рушив до дверей: у його погляді світився страх, ніби він оце допіру бовкнув якусь дурницю.

Кулькап прикипів тривожним поглядом до щойно зачинених за Жервісом дверей. Чого так перелякався гоблін? Чого він не відважився сказати?