Чаликушу

— Зараз і такі, як я, бувають, ефендім.

— Та бувають, бувають… На світі тепер чого не буває! А ми живемо навпроти. Дітей оце повкладала та й зайшла побажати вам доброго здоров’я… Удень з тими дітьми ніколи, стільки діла, не доведи господи! А увечері ще гірше, діти позасинають, а мене як охопить гризота. Самота споконвіку тільки для аллаха, чи не так, сестронько? Сиджу та думаю, думаю та цигарку палю, отак і до ранку. Сам аллах послав вас, сестронько, сюди, буде з ким хоч душу одвести.

Вона спершу назвала була мене «дочко», та дізнавшись, що вчителька це я сама, стала звертатись не інакше, як «сестронько».

— Сідайте, будь ласка, — запропонувала я їй, а сама вмостилася на ліжку й почала вигойдувати ногами.

— Та я, сестронько, не звикла сідати на стільцях, — одказала вона й сіла біля моїх ніг, та якось так дивно, — бородою майже злягала на коліна.

Вона дістала з кишені ентарі бляшану табакерку й почала крутити товстелезні цигарки. Одну подала мені.

— Дякую, я їх не курю, ханим-ефенді.

— Та й я колись не курила, — сказала жінка. — Лихо та горе призвели.

Моя сусідка й справді нещаслива. Батько її був багатир — на весь Манастир, мав і сади, й винниці, і волів, і корів. У хаті в них завжди не менше як п’ятеро старців ночувало. Не один манастирський бей хотів з нею заручитися, але ж ні — вона тільки водне: «Піду лише за офіцера з шаблюкою!» Що то дурне! Матері треба було взяти дрюка та видати таки за бея. Але звідки було знати й бідній старій матері, яка лиха година застукає дочку? Взяла та й видала її за офіцера, в котрого тільки й добра, що ота шаблюка. До революції[34] вони жили ще сяк-так. А 31 березня чоловік разом з армією поїхав до Стамбула. Поїхав та й немає. Ані тобі повертається, ані тобі листа посилає, хоч би ж там два слова. Аж це приїжджає зі Стамбула один родич та й каже, що її чоловік служить у місті Б… й навіть одружився там. Та вже й хай, адже за шаріатом дозволяється й чотирьох жінок брати. Поплакала трохи, а тоді зібрала діточок та з усіма трьома й переїхала сюди. Тільки ж чоловікові це не сподобалося. Він не захотів побачити не тільки дружини, яку колись благав вийти за нього, а й коханих діточок, бо вимагав лише одного: щоб вона повернулася з дітьми в Манастир. Вона кинулася йому в ноги, лащилася, мов цуцик, та благала: «Ми ж стільки років одружені, не лишай нас у злиднях!» Ні, він нізащо не хоче забрати їх.