Чаликушу

Раптом хтось ударив кулаком по столу, аж задзеленьчали склянки й карафка. Молода вчителька з карими проникливими очима, котрі недавно ще сміялися, стала схожою на тигрицю. Високим прекрасним голосом вона сердито крикнула:

— Мюдіре-ханим, що це за керівництво з вашого боку? Як ви дозволяєте цій жінці ображати честь вчительки? Ви забули, де ми! Якщо дозволите сказати їй ще хоч одне слово, то я позиватиму в суд не її, а вас! Чи ця жінка хоч уявляє собі, де вона є?.. — І кароока вчителька, тупнувши ногою, цього разу звернулася до колег: — А вас, товариші, я вітаю! Добре робите!.. Посміхаючись, слухаєте, як ображають колегу… І це в школі!..

В кімнаті стало тихо. Але Гуріє-ханим відчула, що лишається сама, й знову почала готувати стан непритомності. Та, на щастя, починався урок. Вчительки хутенько похапали свої зошити, книжки та кошики з шитвом і почали одна за одною виходити.

Мюдіре-ханим промовила мені: «Жду вас у кабінеті», — і собі вийшла.

Невдовзі в кімнаті залишилися тільки я та молода вчителька, котра щойно захистила мене. Я вирішила подякувати їй:

— О, як ви через мене розхвилювалися!..

Вона ж, наче хотіла сказати «пусте», тільки усміхнулася.

— Це я навмисне. Таких треба вряди-годи полякати, а то на голову сядуть. А вже тоді нічого не вдієте. Ну, після уроків побачимося, чи не так?

Я підійшла до дверей директорчиного кабінету, але заходити не хотілося. Було гидко вести ще якусь розмову. Руки стали безвольні, портфель видався украй тяжким, і я пішла зі школи в готель.

Хаджі-калфа ледь уздрів мене — так і сплеснув скрушно руками.

— Гай-гай, ходжаним, як же не поталанило тобі,— примовляв він.

Виявляється, він уже все знав чи не краще аа мене. Як це йому вдалося, адже все було нещодавно?

— Пильнуй, дочко, на всі чотири боки. Треба б у Стамбул написати, бо тут як почнуть шельмувати. Якщо в тебе у міністерстві є знайомі, то напишімо хутко листа!

Я сказала, що в мене немає жодного знайомого, окрім старого поета, котрий рекомендував мене міністрові.

Хаджі-калфа почув ім’я поета й зрадів, мов дитина:

— Ой, та він же й мені допоміг. Колись він був тут директором ідадіє [33]. Ангел, а не людина. Пиши, дочко, пиши. А коли мене любиш, то кланяйся йому від мене. Напиши: «Твій раб Хаджі-калфа цілує твої благословенні руки…»

Бідний Хаджі-калфа мусив щоразу, кульгаючи, пнутися на горішній поверх і давати мені настанови або повідомляти новини.

— Пан прокурор повинен не боятися, а притиснути завідувача відділу освіти, він має на це право. А інженер з муніципалітету їде в Стамбул. Обіцяв зайти в міністерство.

Який дивний тут край! За кілька годин в місті не лишилося, вважай, жодної людини, котра б не знала про мене. А в кав’ярні нашого готелю тільки про це й балакали.

— Хаджі-калфа, — дивувалася я, — чи тут усі знають одне одного?

— Таж містечко наше, мов долоня, — відповів старий, почухавши потилицю. — Це тобі не Стамбул, хай благословенні будуть його земля й вода. Якби це сталося там, то ніхто й не знав би. А тут тільки одним живуть — плітками. Ти повинна це знати. А тому тобі моя порада: поводься гідно, чемно. По базарах не ходи з відкритим обличчям. Ось так! (Боже, як він дивно промовив це «ось так»!) Тоді й доля буде в тебе, пошли її тобі, боже. Тут була в нас одна вчителька, Аріде-ходжаним, з нею сам голова нашого суду одружився. А зараз вона живе: їж — не хочу, пий — не хочу. Дай боже й тобі такого. І ти думаєш, вона була красуня? Де там! Просто була статечна, цнотлива. Тепер у людини єдине багатство — честь.