Дике полювання короля Стаха

— Чого ви тут? Хіба не бачите, що вона трохи… дивачка?

Хлоп пішов у передпокій, приніс звідти подертий портрет чоловіка у фраку, з «Володимиром» у петлиці і поставив на стіл. Потім витягнув жінку з ганчір'я, посадовив її перед портретом.

— Пані Кульша, це не король Стах, ні. Це з'явився пан фельдмаршал подивитися на славетну тутешню красуню. А король Стах, ось він, на портреті, він зовсім мертвий і нікого не може вбити.

Жінка подивилася на портрет, стихла. Чоловік дістав з-за пазухи шматок хліба, чорного, як земля. Стара подивилася на невідомого, радісно засміялася і почала пальцями щипати хліб і класти в рот, усе поглядаючи на портрет.

— Король Стах. Чоловічок ти мій. Чого відвертаєш своє лице?!

Вона то дряпала портрет, то радісно щось шептала йому і все їла хліб. Ми дістали можливість розмовляти. Я дивився на чоловіка, одягненого в селянську свитку і поршні — шкіряні поліські постоли, а він дивився на мене. Чоловік був років під тридцять, дуже високий і кремезний, з могутнім! випуклими грудьми, трохи сутулий, коли сидів, із засмаглою шиєю. Довгі вуса робили лице суворим і жорсткуватим Це враження підсилювали ще дві зморшки поміж бровами широко поставлені пекучі очі. Біла магерка була насунута низько на лоб. Чимось привільним, лісовим віяло від нього.

— Ви, мабуть, Ригор, сторож Кульші?

— Так, — відповів він іронічно. — А ви, мабуть, новий гість пані Яновської? Чув я про таку пташку. Добре співаєте.

— І ви завжди так з нею? — Я показав на стару, яка зосереджено плювала в портрет.

— Завжди. Ось уже два роки, як вона така.

— А чому ви не повезете її у повіт лікувати?

— Шкода. Як була здорова, так гості їздили, а тепер ніяка собака… Шляхта! Панки наші, туди їх…

— І важко доводиться?

— Та ні, коли я на полюванні, то Зося доглядає її. Але, вона не часто шаліє. І не вимагає багато. Тільки хліба дуже багато їсть, а так нічого не хоче.

Він витягнув з кишені яблуко і простягнув старій.

— На, пані шановна.

— Не хочу, — відповіла та, наминаючи хліб. — Скрізь отрута, тільки хліб чистий, божий.

— Бачите, — сказав Ригор похмуро. — Силоміць раз на день гарячим годуємо. Пальці мені часом кусає, коли даємо, так і хапає. А непогана була пані. Та хоч і погана, не можна кидати божу душу.

І він усміхнувся такою винуватою дитячою усмішкою, що я здивувався.

— І чого це вона?

— Перелякалася після смерті Романа. Усі вони тут у чеканні живуть, і, я скажу, більшості так і треба. Мудрували над нашим братом.

— Ну, а Яновська так само?

— Про Яновську не скажу. Добра жінка. її шкода.

Я нарешті осмілів. Я розумів — це не зрадник.

— Слухай, Ригоре, я прийшов сюди, щоб запитати про те-се.

— Запитуй, — сказав він, також переходячи на «ти», що мені дуже сподобалось.

— Я вирішив розплутати цю справу з полюванням короля Стаха. Розумієш, ніколи не бачив привидів, хочу руками помацати.