Дике полювання короля Стаха

Не помоляться над тобою подорожні люди, Романе Старий. Плюне кожен на твій повалений хрест. І дай боже мені сили вирятувати останню з твого роду, яка ні в чому не винна перед невблаганною правдою мачухи нашої — білоруської історії. Невже такий затурканий, невже такий мертвий мій народ?

… Мені довелося хвилин сорок продиратися через невисокий, дуже вологий лісок за Велетовою прірвою, поки я не вибрався на стежку, зарослу й вузьку. Обабіч неї стояли майже облетілі осики. Серед їх червоного масиву плямами виділялися жовті берези і майже зелені ще дуби. Стежка спустилася в яр, де біг струмок з коричневою, немов густий чай, водою. Береги струмка були зелені і м'які від моху, і такі самі зелені мости з буреломних дерев з'єднували їх. Переходили струмок люди по повалених деревах, бо на деяких мох був здертий.

Глухо й безлюдно було тут. Зрідка цвірінькала у верховіттях дерев маленька пташка, та ще поодинокі листочки падали звідти й повисали на павутинні поміж деревами. Вода струмка несла сумні жовті й червоні човники листя, а в одному місці, де був вир, листя кружляло у вічному танці, ніби там водяник варив з нього юшку на вечерю. Щоб перейти через струмок, мені довелося зламати на підпорку досить товсту, але зовсім суху осику, зламати одним ударом ноги.

За яром ліс став зовсім густий. Стежка зникала в непролазній гущавині, її оточували джунглі з малинників, сухої кропиви, ожини, дуднику та іншої погані. Хміль біг на дерева, як зелене полум'я, обплітав їх, видирався на волю і цілими снопами звисав звідти, зачіпаючи мене за голову. Незабаром з'явилися перші ознаки життя: кущі здичавілого бузку серед дерев, прямокутники краще угноєної землі (колишні грядки), супутник людини — величезний лопух. Незабаром бузок став такий густий, що не пролізеш. Я ледь видерся з нього на маленьку галявину, де стояв надійно схований будинок. На кам'яному високому підмурку, з кам'яним ґанком і дерев'яними колонами, які за пам'яті дідів були, мабуть, пофарбовані у білий колір, він нахилився на мене, як смертельно поранений, котрий ось-ось упаде. Перекошені лиштви, обідрана обшивка, шибки, веселкові від старості. На парадному ґанку поміж приступками виросли лопухи, вовчки, могутній іван-чай, які майже закривали двері. А до чорного ходу через калюжу були покладені дві цеглини. Дах був зелений, товстий від рясного, пухнастого моху. У сірому віконці хата всередині здавалася похмурою і занедбаною. Одно слово, хата на курячих ніжках. Бракувало хіба що баби-яги, яка б лежала на печі й казала: «Фу-фу, людським духом тхне!»