Чому дзвенять цикади
- Автор: Тиховская Татьяна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Чому дзвенять цикади». Краткое содержание книги:
Вова пішов за село, до єдиного входу в катакомби з боку байраку.
Вхід був зарослий високим бур’яном, бо як кілька ходів пообвалювалися, більшість порожнин позасипали, аби дітлахи не лазили. То ті потроху й справді припинили лізти під землю.
Вова дістав клубок тонкої мотузки, аби в прямому сенсі слугувала йому за нитку Аріадни. Кінець міцно-міцно прив’язав до куща. Підійшов до входу — і відсахнувся.
З темноти просто на нього виповзла величезна гадюка, вивернулася неприродною вісімкою, показавши блякле черево, і знову заповзла в темряву.
Вова враз заціпенів. Чоло вкрив холодний піт. Ноги наче прикипіли до землі.
Але потроху хлопець оговтався. Сказав сам до себе: «Добре, що я високі чоботи взув. Якось не кортить зустрітися з гадюкою ще раз. Може, кинути все це та повернутися? Та ні! Все одно піду. Вже йду!».
З острахом постукав палкою по землі. Постояв. Іще й іще постукав. А потім повільно пішов тунелем, пошепки не припиняючи рахувати: ліворуч — праворуч; ліворуч — ліворуч…
Коли Вова повернувся, Олена поралася на кухні.
Вова сказав, звертаючись до мамчиної спини:
— Мам, тільки ти не хвилюйся…
Олена рвучко повернулася й опустилася на табурет:
— Господи! Що ти ще вигадав?
— Я не вигадав. Я просто знайшов скарб.
— Та припини ти вже з тими скарбами!
Вовчик вивільнив місце на столі, підмостив рушник. Потім вивернув на нього вміст напівзотлілої торби.
На рушник посипалися коштовності, понівечені зубні коронки, годинники. Вівтарний хрест. Наостанок — Євангеліє, в якому листи від часу і вологи збились докупи.
А трохи згодом в залі Палацу культури голці ніде було впасти. Все село прийшло подивитися на щасливицю. На сцені була Олена, Вова, кілька чоловіків із сільради.
Голова сільради сказав урочисто:
— Наша працівниця, бібліотекарка Палацу культури, передала знайдений скарб державі. Тепер коштовний вівтарний хрест відбув у Києво-Печерську лавру, до золотої комори України. До недавніх пір такі коштовності відправляли тільки в Москву та Ленінград. Олена Миколаївна частку від скарбу подарувала колгоспу, а на решту правління нашого колгоспу дозволило їй поза чергою купити телевізор «Сигнал».
Зал вибухнув оплесками. За часів радянської влади будь-які заходи завершувалися оплесками.
Епілог
Олена з сином вийшли на зупинку автобуса — Вова мав їхати в Миколаїв складати іспити в «морехідку». Тут таки набралася купка людей, які збиралися їхати цим же рейсом. Жінки жваво обговорювали місцеві новини.
Автобус, що мав от-от прийти, зазвичай випускав зі свого нутра прибулих з міста — з торбами, авоськами, клунками. Потім розвертався і набирав нових пасажирів для зворотного рейсу.
Олена пригладила синові чуба, поправила комірець, а потім дістала з сумки маленьку іконку і намагалася покласти синові у кишеню. Вова пручався:
— Мамо, ти ж знаєш — я не забобонний. Скільки тобі казати: не існує ані Бога, ані чорта! Це ж науковий факт.
— Та хай не існує, — примирливо сказала Олена, ховаючи іконку назад в сумочку. — Але ж треба хоч в що-небудь вірити. Коли людина несамовито вірить, то це їй додає сили жити!
Олена сумно посміхнулась якимось своїм думкам.
В цей час підійшов автобус і випустив прибулих. Вони розпорошувалися у різних напрямках, поспішаючи по своїх домівках.
Олена підгонила сина: швидше, швидше, займеш місце якомога зручніше — їхати до Миколаєва не дуже то й близенько. Непомітно перехрестила синові спину (хоча б не помітив!). Двері зачинились. Автобус рушив.
Олена ще якийсь час дивилася вслід. А потім зітхнула і обернулася, аби йти додому.
Та цієї миті світ для неї наче закляк.
Під дахом народженої невідомим архітектором радянської доби типової зупинки залишилася одна-єдина постать. Олена придивилася… Стрункий засмаглий моряк із валізкою в руці. Олена ковзнула поглядом по обличчю: викапаний Сашко… Такий, яким він міг би бути, аби ото зараз повернувся… Може, якимось дивом… Та ні, не може бути! Це мара, міраж, привид…
Та «привид» несміливо ступив один-два кроки назустріч. Хруснув гравій.
— Я Мишко… — сказав «привид». — Брат Сашка… Не впізнала?
Пізнати його й справді було важко. Колись вайлуватий, незграбний, із звисаючим поверх штанів черевцем, хлопець витягнувся і змужнів. Кітель на широких плечах сидів як влитий. Відпрасовані брюки обтягували м’язисті ікри. Біла парадна сорочка застебнута на всі ґудзики.
Не дочекавшись відповіді, Мишко провадив далі:
— А то був Вовчик?
Олена все ще стояла нерухомо, наче зачарована.