Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу
- Автор: Даймонд Джаред Мэйсон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-242-6
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу». Краткое содержание книги:
З іншого боку, Індонезія отримала певну вигоду в результаті подолання деяких зі своїх проблем. Будучи острівним архіпелагом, ця країна є вільною від зовнішніх обмежень — подібно до Чилі, але на відміну від Фінляндії: після виходу голландських колонізаторів Індонезії не загрожувала жодна країна (чинник 12). «Берклійська мафія» економістів спромоглася скористатися добре перевіреними в інших країнах взірцями для реформування індонезійської економіки та забезпечення економічного зростання (чинник 5). Після того як Сухарто відмовився від прокомуністичної, орієнтованої на Китай політики свого попередника і перейшов до прозахідної політики, Індонезія отримала від західних країн великі інвестиції та допомогу для перебудови своєї економіки (чинник 4).
Сухарто часто демонстрував чесну й реалістичну самооцінку в стилі Макіавеллі (чинник 7). Поступово відсовуючи убік популярного батька-засновника країни та першого президента Сукарно, Сухарто діяв обережно, прораховуючи кожен свій крок — що він міг собі дозволити, а чого не міг, — і йому зрештою вдалося усунути попередника, хоча це й потребувало певного часу. Сухарто проявив також реалізм, відмовившись від амбітної та непосильної для Індонезії зовнішньої політики Сукарно, припинивши партизанську війну проти Малайзії та полишивши спроби очолити всесвітній антиколоніальний рух.
На прикладі Індонезії можна сформулювати судження щодо ролі трьох чинників, які стосуються загальнонаціональної кризи, але не випливають із кризи особистісної. Подібно до Чилі й на відміну від Фінляндії, Індонезія пройшла через руйнацію політичного компромісу, що призвело до політичної безвиході й появи на початку 1950-х років сепаратистських рухів, унаслідок чого Сукарно довелося запровадити так звану керовану демократію, а індонезійська компартія закликала до озброєння робітників і селян, що, у свою чергу, призвело до контрзаходів з боку армії, які вилились у масові вбивства. Окрім того, на прикладі Індонезії показана можлива роль лідерів у подоланні загальнонаціональної кризи. Цими лідерами були Сукарно, який поєднував у собі справжню харизму із надмірною самовпевненістю, та Сухарто, наділений такими позитивними рисами, як терплячість, обережність та політична вправність, і таким негативними, як войовничість та жорстокість, поблажливе ставлення до корупції власної родини, брак віри у своїх земляків. І останнє. В тому, що стосується примирення після вбивств, спровокованих руйнацією політичного компромісу, Індонезія перебуває на протилежному до Фінляндії екстремумі, тоді як Чилі розташована посередині між ними: швидке примирення після громадянської війни у Фінляндії, багато відкритого обговорення і судів над злочинцями, але брак повного примирення в Чилі, і, нарешті, вкрай обмежене обговорення подій та примирення і відсутність судів у Індонезії. До чинників, відповідальних за відсутність судів у Індонезії, належить, зокрема, слабкість демократичних традицій цієї країни, той факт, що постпіночетівське гасло «Чилі — батьківщина для всіх чилійців» не знайшло значного відгуку в постсухартівській Індонезії, а найбільше те, що після масових вбивств країна ще 33 роки залишалася військовою диктатурою, а збройні сили ще й сьогодні є значно впливовішими, ніж у Чилі.
Можу розповісти про деякі особисті враження від вибіркових змін в Індонезії. Я працював там 17 років упродовж доби Сухарто, з 1979 по 1996 рік. Потім я повернувся до цієї країни у 2102 році (через 14 років після падіння режиму Сухарто) і відтоді буваю там регулярно. По поверненні на мене чекало багато сюрпризів.
Перший сюрприз стосувався повітряних подорожей. У 1980-х і 1990-х роках індонезійські комерційні авіалінії часто працювали несумлінно, не дбаючи про безпеку польотів. Мало того, що з мене вимагали хабарі та вичавлювали додаткову платню за багаж, мені ще й довелося летіти авіарейсом, коли великі незакріплені діжки з пальним були розміщені в пасажирському салоні, під час зльоту стюард залишався стояти, а пристібних ременів безпеки і пакетів для блювання взагалі не було (причому дехто з пасажирів блював). Під час іншого польоту на великому реактивному пасажирському лайнері до Джаяпури, столиці провінції Папуа, обидва пілоти захопилися теревенями зі стюардесою і не помітили, що наближаються до посадкової смуги на надто великій висоті. Свою недбалість вони спробували компенсувати тим, що ввели літак у круте піке, а після посадки змушені були різко гальмувати; їм вдалося зупинити лайнер за якихось 20 футів від канави, викопаної вздовж периметра злітно-посадкової смуги. Але станом на 2012 рік провідна індонезійська авіалінія «Гаруда» вважалася одним із найкращих регіональних перевізників у світі. Після 2012 року щоразу, коли мені доводилося летіти рейсом цієї авіалінії з багажем надмірної ваги, мене спрямовували до відповідного офісу, де я сплачував належне кредитною карткою самій «Гаруді» й отримував квитанцію про сплату. До 1996 року з мене постійно вимагали хабарі; після 2012 року про хабарі мені більше ніхто не натякав.
Якось, пливучи на човні в індонезійських прибережних водах у 2012 році, я, помітивши неподалік судно, схоже на військове, запитав, що то таке, і, на свій превеликий подив, дізнався, що то був патрульний катер державної прикордонної служби, який відстежував нелегальні рибальські човни. До 1996 року фраза «патрульний катер державної прикордонної служби» видалася б мені самозаперечним оксюмороном на кшталт «креветка завбільшки з бегемота», бо я звик до того, що раніше радше треба було патрулювати самих індонезійських військових через їхню нелегальну діяльність.
Зійшовши на берег індонезійської Нової Гвінеї в 2014 році, я з подивом помітив великих яскраво забарвлених птахів, які раніше були основною мішенню мисливців-браконьєрів, а тепер вільно гніздилися біля прибережних сіл і в самих селах; це — плодоїдні голуби, птахи-носороги, чорні какаду та райські пташки. Колись на цих птахів полювали і виловлювали їх біля сіл, тож оселялися вони далеко від людського житла.
Коли я повернувся до індонезійської Нової Гвінеї, мої місцеві друзі розповіли мені історію, яка спочатку видавалася схожою на ті, що нерідко траплялися у 1980-х та 1990-х роках. У тому новогвінейському селі один індонезійський полісмен нещодавно застрелив чотирьох новогвінейців, а голова адміністрації того району був нахабним корупціонером. А що ж тоді, в такому разі, помінялось? Цього разу різниця полягала в тому, що і поліцейського, і голову адміністрації віддали під суд і відправили за ґрати — раніше цього б не сталося.
Так, це ознаки прогресу, але переоцінювати їх не слід. Багато індонезійських проблем і досі лишаються актуальними, хоча й різною мірою. Хабарництво все ще залишається вельми поширеним, хоча особисто мені стикатися з цим явищем більше не довелося. Мої індонезійські друзі, як і раніше, не говорять про масові вбивства 1965 року: наймолодших із них тоді ще на світі не було, а найстарші, ті, хто застав події 1965-го, воліють мовчати й нічого мені не розповідають, хоча американські колеги кажуть, що їм таки трапляються індонезійці, яких цікавлять тодішні масові вбивства. Населення країни досі побоюється, що індонезійські військові можуть втрутитися і знову згорнути демократію: коли цивільний політик переміг генерала на президентських виборах 2014 року, країна пережила кілька тривожних місяців, допоки остаточно не з'ясувалося, що той генерал не намагатиметься оскаржити результати виборів. У 2013 році куля із гвинтівки пробила лобове скло чартерного гелікоптера, яким я летів над індонезійською Новою Гвінеєю; ми так і не дізналися, хто то стріляв: чи то новогвінейські партизани, які й досі воюють за незалежність, чи індонезійські військові, що імітують партизанську війну, щоб виправдати репресії проти місцевого населення.
Решта моїх особистих вражень потребують більш детального пояснення. Серед країн, розглянутих у цій книзі, Індонезія має найкоротшу загальнонаціональну історію, відзначається найбільшим мовним розмаїттям і є єдиною країною, якій на початку існування довелося пережити серйозну загрозу дезінтеграції. Колишня голландська колонія Ост-Індія могла розпастися на кілька окремих держав, так само, як колишня французька колонія Індокитай розпалася на В'єтнам, Камбоджу та Лаос. Мабуть, такий розпад і мали на меті голландці, коли намагалися започаткувати федеральні штати в межах своєї колонії наприкінці 1940-х років, щоб не дати народитися об'єднаній Республіці Індонезія.