У черзі за святою водою
- Автор: Кононенко Евгения Анатольевна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: PR-Prime Company
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У черзі за святою водою». Краткое содержание книги:
Одна новела і 25 есеїв згруповані у чотири смислові розділи: «Тендер на бренди», «Моя Україна», «Ерос у вишиванці» та «Подорожній посту не держить». А щоби читачу легше було налаштуватися на відповідну «хвилю» — і книга, і кожен її розділ починаються і закінчуються поезіями Авторки чи її перекладами з інших поетів.
На цій землі я — винятково городянка. Українські краєвиди за вікнами потягів далекого сполучення вражають прісною пересічністю. Природа собі, ну й природа. А станційні діти, які, бува, махають руками, вітаючи поїзди, викликають щемне почуття жалю: що вони бачать, бідолашки, крім потягів, які летять повз них? А українські села для мене суттєво більшою мірою terra incognita, ніж закордонні міста. Особливо дивують їхні мешканці, українські селяни. Я ніколи не знайду спільної мови з ними, можу тільки чемно підтакувати їм, удаючи, ніби визнаю їхню «мудрість», якою вони самі, здається, дуже пишаються. Я кажу не про тих, хто тікає з сіл, а про тих, хто наразі там лишається, відчуваючи себе хоронителями якоїсь великої та непорушної світобудови з особливою моральністю. А також із величезним пієтетом української сільської інтелігенції до російської культури і всіх інших українських селян до російської попси. Дивні люди, ця сіль української землі. Я вкотре дивлюсь, як вони терпляче й самовіддано тягнуть електричками й міськими вулицями величезні торби, що їх мені забракло би сил посунути бодай на міліметр. Дивує специфіка їхнього зв’язку з цією землею, якій вони віддали життя, здоров’я, в якомусь сенсі навіть душу. Деякі з них говорять суржиком, деякі — доброю українською, міри вишуканості якої не усвідомлюють. Та філіал Товариства української мови легше зорганізувати у геть зросійщеному Донецьку, ніж у їхньому селі.
Чи змінили мене ці роки, коли вмить помінялась епоха, хоча й матеріальний пейзаж навколо довго лишався тим самим? Раптово впало все те, що в роки юності видавалося настільки непорушним, що й не вірилося, ніби діти дітей доживуть до якихось змін. Було проголошено незалежність України. Це сталося десь нагорі, я до цього не мала жодного стосунку. Але сприйняла цю подію, добре пам’ятаю свої конфронтації з тими, хто не сприйняв. Найбільше дратувало, що в дискусіях із ними не знаходилося потрібних слів.
Сьогодні я усвідомлюю, що глибинними причинами цієї події в серпні 1991 року була не лише самовіддана боротьба тих, хто органічно не сприймав України радянської. Ні хвилини не оплакуючи СРСР із його відносною економічною стабільністю, процвітанням природничих наук і задовільними пенсіями за віком, я свідома того, що розвал радянської імперії пробудив до життя раніше приспані темні сили, став причиною чи не такої ж кількості загублених людських доль, як світові війни на цих землях або сталінський терор. Але саме ця «перехідна» епоха, з усім її кричущим злом і мало кому помітним добром є моєю епохою. А попередня епоха, яка тривала перші три десятки років мого життя, моєю не була. Я не була в опозиції до неї, мене в ній просто не було. І тільки коли вона почала валитися, я почала шукати й потроху знаходити власну сутність. Я не застала ні радянських літературних гонорарів, ні радянської цензури, і якщо й маю соромитися своїх перших літературних проб, то лише їхньої недосконалої форми, а не змісту на вимогу доби. Я не можу пояснити, чому небачений та нечуваний для цієї землі сплеск свободи слова кінця вісімдесятих спровокував, зокрема, й особисто мої творчі блукання. Але сталося саме так, і це міцніше прив’язало мене до цієї землі.
Я знов і знов багато думаю про тих, хто їде звідси назавжди. Не мені їх судити. Але з них мені миліші ті, хто їде звідси зі сльозами, а не з прокльонами цій землі, хоча тут є що проклинати. Чи є патріотичне почуття інстинктивним? Певне, ні. Я зустрічала людей, які благословляли той день, коли залишили «эту дурную Украину» та успішно пустили коріння в чужу землю, рано чи пізно знайшовши там відносний спокій і достаток. Ніяк не всі українські емігранти всіх чотирьох хвиль тримаються за діяспорні інституції, плекаючи якусь, до речі, несамовито штучну Україну, про яку я зараз не буду. Більшість емігрантів успішно влилися в ті суспільства, куди закидала доля, і презирливо забути цю недолугу землю стало для них так само природно, як здати недоумкувату дитину до притулку для інвалідів. У кожного — своя життєва дорога. Я не користалася шансами поїхати з України, коли вони мені траплялись. Можливо, доля пропонувала мені щось не дуже спокусливе. Але люди у своїй більшості чіпляються за ще менш привабливі шанси.
Так, Україну любити складно. Країна войовничо недолугих людей, з яких маніпуляційні технології зробили навіть більше, ніж було задумано. Країна принизливих злиднів і гіркої зневаги до тих небагатьох, хто, силою якихось ірраціональних обставин, найбільше відданий їй. Усе це мало сприяє патріотичним почуттям серед пересічних громадян. Чому ж мимоволі виникає агресивне відчуття протесту, коли говорять, ніби справжнє, неімітоване патріотичне почуття може бути забезпечене тільки надійно захищеною нерухомістю, солідними заощадженнями і всіма атрибутами непохитного соціального захисту? Виходить, від щирого серця можна любити можна тільки Західну Європу, Сполучені Штати, Канаду і Австралію. Ну, може, ще Японію. Скільки ж мешканців решти планети кладуть життя на те, щоб бодай на схилі літ здобути пристойний статус у цих державах! «Хай синам, як не собі...» Сьогодні в цих словах — зовсім інший сенс.