У черзі за святою водою
- Автор: Кононенко Евгения Анатольевна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: PR-Prime Company
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У черзі за святою водою». Краткое содержание книги:
Одна новела і 25 есеїв згруповані у чотири смислові розділи: «Тендер на бренди», «Моя Україна», «Ерос у вишиванці» та «Подорожній посту не держить». А щоби читачу легше було налаштуватися на відповідну «хвилю» — і книга, і кожен її розділ починаються і закінчуються поезіями Авторки чи її перекладами з інших поетів.
— Звичайно, скільки вона може цирпатись із тими ботилками! А в банку раз і налив!
— А я от так боюся впасти, — виправдовується жіночка в коричневому пальтечку і тоненькій не зимовій хустці, — так боюся впасти, розбити банку і розлити святу воду. Тому і взяла цю пляшку. Це один командіровачний зупинявся і залишив її — жіночка ніби хоче довести всій громаді, що вона не п’є сатанинського «Спрайту». А поряд спілкуються дві розкішні панії в дорогих шубах і вечірньому макіяжі, яких мало цікавить громадська думка. Вони розповідають одна одній, як провели різдвяні свята.
— Ну що, ну випили це шампанське по 25 баксів. Ну і що з того? Тепер його нема.
— А хоч є що згадати?
— Ой, ну вся наша жизнь, як ця черга. Чекаєш, ніби буде щось таке, а дочекаєшся, то й нічого особливого.
— Ну не лізьте ж ви без черги! Ви же тут не стояли! Майте совість!
— Так сказали ж, хто з банками, той наперед!
— Хто вам таке сказав?
— Та вони ж і казали! — вони — це молодиця, що розливає воду, — скажіть, правда же з банками наперед?
— Розливальниця нічого не відповідає, забувши свій недавній заклик, наливає тоненькою цівочкою до пляшки від фанти святу воду з кухлика, намагаючись не розплескати її.
— Не могли іще одну поставити на розливі, он скільки їх шугає по двору, вперед-назад, вперед-назад. А тут стоїш, уже ноги заклякли. Яїшники відмерзли.
— Не хочете — то й не стійте з вашими яїшниками. Це вам не масло.
— От іменно, що не масло! Це ви правильно кажете, що не масло!
Черга як черга. З усіма неодмінними «Ви тут не стояли» та «Куди ви лізете», з довготерпінням і нетерпінням.
— Ви в Миколи Притиска були? Може, там менша черга?
— Така сама. Правда, там у приміщенні. Не так холодно.
— То, може, туди піти?
— Мені той священик не наравиться. От цей — справді святий отець.
— А що там, на Володимирській гірці?
— Ну там же практіканти правлять! Невідомо, як іще вони воду посвятили.
— Так ви гадаєте, вони можуть щось не те зробити?
— Не знаю. Але мені вже одного разу зуба видирав практікант, то я вже заріклася з ними мати справу.
Звичайнісінька черга з обмінами новинами та приголомшливими одкровеннями. Єдине, чого тут не почуєш, це звичного і ще не забутого: «Хто крайній? Скажіть, щоб за вами не займали!» Люди йдуть і йдуть на церковне подвір’я, а виварки зі святою водою підносять і підносять. Благодаті вистачить на всіх.
Моя Україна
Все пишеться якщо не на замовлення, то з приводу. Хіба що приводом, зазвичай, стає не загальновідома дата, а твої особисті обставини. Як виявилося, спроба розібратися, чим, власне, є для тебе твоя земля, призводить до чи не глибших і заплутаніших блукань підвалинами твого єства, ніж коли гранично щиро пишеш про те, чим є для тебе батьки, діти, кохання, творчість. А коли намагаєшся відшукати все те, що пов’язує тебе з твоєю вітчизною, мабуть, найважче знайти саме ту риторику, коли все це не буде ні банальним, ні фальшивим, ні епатажним.
Я народилася в Радянському Союзі та, як слушно оцінив київську ситуацію Семен Глузман, фактично жила у філіалі Росії. Я не мала ні таємного проукраїнського виховання, ні підпільної української освіти. Тільки те, чому навчали в київській українській школі та на природничому факультеті київського університету. Мені завжди подобалися неприродно чемні галицькі хлопці, які зрідка траплялися на київських теренах; із жодним не довелось познайомитися ближче. А наддніпрянські хлопці з села відверто не подобалися, з ними не знайомилася ближче свідомо. Про те, що існують такі музейні експонати, як кияни, які природно говорять по-українськи, я в юні роки не знала. З-поміж моїх знайомих траплялися такі родини, де враз починали натхненно спілкуватись українською. Це бувало штучно і смішно. Або ж на п’яну голову. На другій стадії міського застілля завжди затягали «Кришталева чара, срібнеє дно, пити чи не пити — все одно!» До речі, по селах — усе навпаки: п’яні люди за столами починають з українських пісень, а добре розігрівшись, переходять до російських.
Але не в мові річ, вірніше, не тільки в мові. Пронизливе відчуття польоту і щемної причетності до безмежної краси, відчуте в тому чи тому місці твого міста, не можна висловити жодною мовою. Або ж навпаки, можна будь-якою. Про таке відчуття вміють писати лише великі поети. «І ти — наче птаха — понад безголів’ям летиш...» А втім, це почуття може виникнути і в далеких мандрах. Це — як покохати чужинця. Якою мовою сказати про це? Коли я думаю про свої почуття до моєї землі та їхні витоки, думки завжди уводять кудись убік. До всього треба прийти. Головне — йти, а не стояти на місці. Несповідимі шляхи Господні та дуже непрямі.