Марш Радецького та інші романи
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-617-585-063-3
- Переводчик: Євгенія Горева
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марш Радецького та інші романи». Краткое содержание книги:
— Браво! — каже куций Штернберґ, і Тайтінґер киває головою.
— Але мені стало духу ще й на те, щоб скомандувати: «Ординарцям вийти!». Бо до чого там ті хлопці?
— Браво! — знов вигукує куценький Штернберґ. І решта всі схвально кивають головами.
Вони знов замовкли. З кухні кондитерської почувся гучний брязкіт посуду та на вулиці різко продзеленчали дзвониками сани. Тайтінґер запхав до рота ще шматочок печива.
— Ось і маємо сюрприз! — вигукнув куций Штернберґ.
Тайтінґер проковтнув рештки своїх солодощів і тільки й сказав:
— Завтра, о сьомій двадцять!
Завтра, о сьомій двадцять! Вони знали умови поєдинку: стріляти водночас, із відстані десяти кроків. Дуель на шаблях з доктором Демантом була неможлива: він не вміє фехтувати. Завтра о сьомій ранку полк вирушає муштруватися на луку. Звідти до так званого Зеленого майданчика за старим замком, де має відбутися поєдинок, якихось дві сотні кроків. Кожен з офіцерів знає, що завтра ще під час гімнастики почує два постріли. Кожен чув їх уже тепер. Смерть на чорно-червоних крилах шугала над їхніми головами.
— Рахунок! — гукнув Тайтінґер, і вони покинули кондитерську.
Знов посипав сніг. Німотним темно-синім табуном простували вони крізь німотний білий сніг, відставали й губилися по двоє й поодинці. Кожен із них боявся зостатися на самоті, але й лишатися вкупі з усіма було нестерпно, їм хотілося затратитися в тісних вуличках маленького містечка, та за кілька секунд хоч-не-хоч доводилося здибатися знову. Покручені вулички зводили їх докупи. Всі вони були бранцями маленького містечка і великої своєї безпорадності. І щоразу, коли один стикався з іншим, обоє лякалися — кожен боявся того страху, що гніздився в іншому. Вони очікували години вечері і водночас боялися близького вже вечора в казино, де сьогодні, вже сьогодні не всі будуть присутні.
І справді там зібралися не всі! Не було Татенбаха, майора Прохазки, доктора, обер-лейтенанта Цандера та лейтенанта Кріста і взагалі всіх секундантів. Тайтінґер не вечеряв. Він сидів за шахівницею і грав сам із собою в шахи. Ніхто не озивався. Ординарці скам’яніло-непорушно стояли біля дверей, чутно було, як повільно й невблаганно вицокував великий годинник. А ліворуч від нього холодними очима барви блакитної порцеляни дивився на своїх мовчазних офіцерів верховний головнокомандувач. Ніхто не зважувався ні піти з казино сам, ні попросити сусіда вийти разом з ним. Так вони й сиділи кожен на своєму місці. Там, де вмостилися по двоє чи по троє, слова падали розрізнено й важко, і між словом та відповіддю залягала велика свинцева тиша. Кожен відчував її, наче тягар на своїй спині.
Вони думали про тих, кого з ними не було, так наче відсутні вже були мертвими. Усі згадували появу тут доктора Деманта кілька тижнів тому, після довгої відпустки за станом здоров’я. Вони ніби бачили перед собою його нерішучу ходу і його блискучі окуляри. Вони бачили й графа Татенбаха, його присадкувату кругленьку постать на кривих ногах кіннотника, вічно червоний череп з водяво-білим чубом, коротко підрізаним і розділеним на проділ посередині, і світлі, маленькі очиці з червонястими повіками. Чули тихий голос доктора й крикливий — ротмістра. І хоча слова «честь» і «загин», «стріляти» й «битися», «смерть» і «могила» жили в їхніх серцях і мозкові, відколи вони почали думати й почувати, сьогодні їм здавалося незбагненним, що, можливо, вони вже навіки відмежовані від крикливого голосу ротмістра й лагідного докторового. Щоразу, коли лунали тужливі удари великого настінного годинника, усім присутнім здавалося, що то вибило їхню останню годину. Вони не хотіли повірити власним вухам і поглядали на стіну. Жодного сумніву. Час не зупинився. Двадцять по сьомій, двадцять по сьомій, двадцять по сьомій! — молотом гупало кожному в мозкові.
Вони попідводилися, один по одному, нерішуче й присоромлено; їм здавалося, що, розлучаючись, вони зраджують один одного. Вони розходилися майже нечутно. Їхні остроги не бряжчали, їхні шаблі не стукотіли, підошви глухо стукали по глухій підлозі. Ще не настала й північ, як казино спорожніло. І за чверть години до півночі обер-лейтенант Шлеґель і лейтенант Кіндерман підійшли до казарми, де вони мешкали. З другого поверху, де містилися помешкання офіцерів, єдине освітлене вікно відкидало жовтий прямокутник у квадратовий морок подвір’я. Обидва водночас поглянули вгору.