Марш Радецького та інші романи

Господар приніс до кухні столика й два стільці і засвітив зеленаву газову лампу. У пивниці знов загримотів музичний автомат, цим разом — попурі з відомих маршів, і серед них, через певні проміжки часу, перші барабанні гуки маршу Радецького, спотворені хрипкими побічними шумами, а проте впізнаванні. В зеленавій тіні, яку відкидав на білий тиньк стіни абажур газової лампи, між двох величезних сковорід із червоної міді, мрів відомий портрет верховного головнокомандувача, в білій, як цвіт весняних дерев, уніформі. Білі цісареві шати були незліченно поцятковані слідами мух, наче рясно попробивані щонайдрібнішим шротом, і очі Франца Йосифа Першого, звісно ж, і на цьому портреті неминуче порцеляново-блакитні, затінені абажуром, здавалися згаслими. Доктор, випроставши пальця, вказав на цісарів портрет.

— Ще рік тому він висів у залі! — сказав полковий лікар. — Тепер господар уже не має охоти доводити, що він лояльний підданий.

Автомат замовк. Саме тієї миті пролунали два тверді удари настінного годинника.

— Уже друга! — сказав лейтенант.

— Ще п’ять годин! — відгукнувся полковий лікар.

Господар приніс сливовицю. Двадцять по сьомій! — молотом гупало в мозку лейтенанта.

Він узяв чарку, підніс її догори і гучним, натренованим голосом, яким віддавав команди, виголосив:

— За твоє здоров’я! Ти повинен жити!

— За легку смерть! — сказав полковий лікар і спорожнив чарку, тимчасом як Карл Йозеф поставив свою на стіл повну.

— Ця смерть безглузда, — провадив доктор. — Така сама безглузда, як було моє життя.

— Я не хочу, щоб ти помер! — закричав лейтенант і тупнув ногою об плити кухонної підлоги. — І сам я теж не хочу помирати! А моє життя також безглузде!

— Тихо, не кричи! — сказав доктор Демант. — Ти — онук героя Сольферіно. Він теж трохи не помер безглуздою смертю, хоча йти на смерть з такою вірою, як він, це не те саме, що приймати її отак недоумкувато, як судилося нам з тобою. — Він замовк. — Так, нам обом. Наші діди лишили нам у спадок замало снаги, замало волі до життя, її вистачає якраз на те, щоб умерти безглуздою смертю. — Ох! — доктор відсунув чарку так, мовби відсував від себе геть цілий світ і свого приятеля разом з ним. — Ох! — повторив він. — Я втомився, давно вже втомився! Завтра я помру геройською смертю, так званою геройською смертю, цілком усупереч своїй натурі, натурі своїх батьків і всього мого роду, й усупереч волі мого діда. У великих старовинних книгах, які він читав, сказано: «Хто здійме руку на подібного до себе, той убивця». Завтра один чоловік здійме на мене пістолета, а я, другий, здійму пістолета на нього. І стану вбивцею. Але я короткозорий, я не буду цілитися. Це буде моя маленька помста. Коли я скидаю окуляри, то нічого не бачу, нічогісінько. І я стрілятиму, не дивлячись куди! Це буде природніше, чесніше, зовсім так, як треба!

Лейтенант Тротта не гаразд розумів, що каже полковий лікар. Голос докторів був йому знайомий і, коли він звик до цивільного вбрання приятеля, — постать і обличчя також. Але думки Демантові доходили до нього з безмежної далечини, з того далечезного краю, де, можливо, жив тепер Демантів дід, білобородий король єврейських шинкарів. Тротта напружував мозок, як колись у кадетському корпусі над тригонометрією, проте розумів дедалі менше. Він тільки відчував, як його свіжа віра в те, що все ще можна врятувати, поволі в’яне, як надія помалу перегорає на легенький попілець, наче нитка розжарювання над співучим полум’ям газової лампи. Його серце калатало так гучно, немов то відбивав свої лункі бляшані удари настінний годинник. Карл Йозеф не розумів приятеля. І, мабуть, він прийшов надто пізно. Йому ще багато треба було сказати. Та язик його важко лежав у роті, неначе придушений тягарем. Лейтенант розтулив губи. Вони були бліді, пошерхлі і стиха тремтіли, він із зусиллям стулив їх знову.