Дракон із шоколадним серцем
- Автор: Бёрджис Стефани
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-681-0
- Переводчик: Дарина Березіна
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Дракон із шоколадним серцем». Краткое содержание книги:
Усі знають, що дракони люті й могутні. Юна Авантюрина вважає себе саме такою, але дорослі родичі не відпускають її саму з печери. Тож якось рішуче дитинча крадькома тікає з печери — і тут-таки потрапляє в пастку. Запашний трунок підступного мага перетворює войовничу драконку на беззахисну дівчинку. І вже немає гострих іклів, широких крил і вогню, що вивергається з пащі. Байдуже, наскільки сильнішою за людей була Авантюрина, — тепер вона одна з них. Неймовірні пригоди чекають попереду, адже тепер у її житті, окрім слабкого тіла, є нове пристрасне захоплення — шоколад.
Я затиснула губи, але було вже запізно.
— Я знала! — вигукнула Ґрета. — Я знала, що ти не виживеш сама в цьому місті — дике, нерозважливе, неосвічене дитя! — Вона похитала головою. — Як би ти це подужала? Ти ж усього лиш дитина, ти нікого тут не знаєш, окрім нас. Ти не знаєш, як поводитися, не тямиш, як одягатися. Глянь лишень на свої очі! У тебе ж погляд тварини! Подивися, на що ти перетворилася. Твоє волосся, твоє вбрання! — Вона тицьнула в мою чудовезну пурпурово-золоту сукню. — Та ніхто ж не поєднує ці два кольори!
Чесно кажучи, це походило на правду. Мені не траплялася в Драхенбурзі жодна людина, вбрана так, як я.
Зазвичай мені таке подобалося. Але сьогодні від цієї думки в мене неприємно залоскотало між лопатками. Може, кронпринцеса поставилася б до мене серйозніше, якби я була вбрана, як усі?
Ґрета несхвально прицмокнула, роздивляючись мене.
— І ти справді вважала, що працюватимеш у шоколадному будинку? Сподівалася, що тебе пустять до одного із цих вишуканих місць?
Я зчепила зуби, дивлячись на неї. У горлі аж пекло, так кортіло вигукнути: «Мене пустили!»
На одну коротесеньку, чарівну мить я здобула все, про що мріяла. У мене була моя пристрасть. Мене оточував шоколад. У мене був новий дім, була скарбниця, а ще в мене була Марина.
Але, помітивши співчутливий вираз на обличчі Ґрети, я згадала запах згорілих шоколадних тістечок і зрозуміла, що вона мала рацію щодо мене — так само, як і вся моя родина. Мені дано було все, чого тільки я могла забажати в цій своїй новій подобі, — і я все це втратила через власну непробачну слабкість.
Я знову згадала вираз обличчя Марини, коли та побачила, що я сиджу за порожнім «королівським» столиком… і цей спомин змусив останній крихітний пломінець усередині мене блимнути й згаснути.
От що сталося, коли я намагалася власноруч зробити щось важливе.
Ґрета, напевне, помітила, як я знічено опустила плечі…
— Любонько… — Зітхнувши, вона поплескала мене по долоні й потягнулася за кошиком. — Я знаю, що в глибині душі ти й справді добра дівчинка. То чому б тобі не надати мені послугу? Адже для цього не знадобляться ані хороші манери, ані розважливість, тож із таким завданням навіть ти впораєшся, дорогенька. До того ж ти принаймні сильна, а це вже дещо. Ходімо додому, поп’ємо смачненького чаю, а потім я покажу тобі, як поратися по господарству. Твоя кімната вже на тебе чекає, я просто відчувала, що зрештою ти повернешся. Тому що, відверто кажучи, куди ж тобі ще йти?
Вона всміхнулася й повісила важелезний кошик на мою покірливу руку.
— Ох, та не роби таке засмучене обличчя, Авантюрине! Я обіцяю, з нами ти швидко почуватимешся, наче вдома! Незабаром навіть не згадуватимеш про ці десять днів. Наче їх узагалі не було.
Колись від таких слів горло моє наповнив би дим. Але сьогодні я втратила право захищатися… і, врешті-решт, Ґрета мала рацію.
Мені не було куди йти.
Тому я рушила за нею. У горлі стояв клубок, у ньому ніби застрягла цукрова голова, і всім своїм єством я відчувала одне-єдине.
Відтепер я втратила право називатися драконом.
Розділ шістнадцятий
Принаймні бути безоплатною покоївкою виявилося зовсім просто. Треба було лише вимкнути мозок і серце, щоб виконувати Третині забаганки, не дозволяючи собі замислюватися з цього приводу чи бодай щось відчувати.
Провівши одинадцять днів у кухні Марини, я чудово навчилася виконувати накази. Я була достатньо сильна, тож важка робота не лякала мене.
А останнє, чого мені хотілося, — це щоб мозок чи серце знову взяли наді мною гору.
Утім вимкнути їх повністю в мене не виходило.
Уночі, коли я лежала в манюсінькій рожевій спальні у м’якому просілому ліжку, яке виділила мені Ґрета, коли я задихалася під стосом ковдр і пофарбовані в колір троянд стіни наче тиснули зусібіч, — до мене, наче привид, линув аромат підсмажуваних какао-бобів. Я стискала зуби й заплющувала очі, але була не в змозі забути цей запах і відчуття правильності, яке він приносив.
Щоночі мені й досі снилося, як я біжу нескінченними темними й порожніми тунелями нашої родинної печери. Але тепер я чула не тільки голоси рідних. Кликав мене ще й голос Марини — упевнений і нетерпеливий, він наказував мені братися до роботи, сповнював мене надією, а потім зникав. І так щоразу. І з кожним новим поворотом тунелю запах шоколаду ще дужче мордував мене. Утім ніколи, жодного разу мені не вдавалося відчути його смак.
Уранці я прокидалася й виявляла, що скинула всі ковдри на підлогу і що шия в мене геть спітніла, хоч як зимно в кімнаті. Шлунок здавався порожнім, наче покинута мушля, а всі кісточки аж скимліли, сумуючи за вбранням-лусочкою. Либонь, Марина вже викинула його — так само, як викинула б і мене, якби я залишилася бодай ще на мить. Але я все одно шкодувала, що не затрималася й не забрала свій колишній стрій. Може, я вже й не була драконкою, але мені до остудних сиріт було страшно, що, не маючи перед очима навіть візерунка своєї колишньої луски, я остаточно забуду про полум’я. І тоді…