Дракон із шоколадним серцем
- Автор: Бёрджис Стефани
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-681-0
- Переводчик: Дарина Березіна
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Дракон із шоколадним серцем». Краткое содержание книги:
Усі знають, що дракони люті й могутні. Юна Авантюрина вважає себе саме такою, але дорослі родичі не відпускають її саму з печери. Тож якось рішуче дитинча крадькома тікає з печери — і тут-таки потрапляє в пастку. Запашний трунок підступного мага перетворює войовничу драконку на беззахисну дівчинку. І вже немає гострих іклів, широких крил і вогню, що вивергається з пащі. Байдуже, наскільки сильнішою за людей була Авантюрина, — тепер вона одна з них. Неймовірні пригоди чекають попереду, адже тепер у її житті, окрім слабкого тіла, є нове пристрасне захоплення — шоколад.
Тому я бігла й бігла. Я не могла примусити себе зупинитися, хоча в грудях уже пекло, а в бік наче увіп’явся чийсь пазур і ковзав туди й назад, щокроку дужче настромлюючи мене.
Я не зупинилася навіть тоді, коли сльози з обличчя де й поділися під ляпасами зимного вітру.
Утікати — це був не відважний учинок. І жодної люті в ньому не було. Але це все одно було краще, ніж просто сидіти й чекати, поки мене виштовхають втришия. Я не готова була знову витримати щось подібне. Не цього разу. Не від Марини. Не з єдиного в Драхенбурзі шоколадного будинку, де мені дали шанс… не з єдиної родини, яка в мене лишилася після того, як я назавше втратила ту, першу свою рідню.
Якийсь клекіт болю вихопився з грудей, і я зігнулася навпіл, хапаючи повітря й обхопивши руками коліна крізь тканину сукні.
Навколо мене сновигали люди, але я не зважала на них. Хай собі думають про мене, що їм заманеться. Я вже втратила ікла, і пазурі, і родину, а тепер ще й шоколад — і за те, що схибила, доведеться розплачуватися тим, до кого я встигла прив’язатися.
Не мало жодного значення, що «Шоколадне серце» пройшло перевірку. Просто тепер містом ширяться чутки, людці схвильовано переповідають одне одному, наче кухня в «Шоколадному серці» така брудна, що лорд-мер змушений був зачинити цей заклад. Не здивуюся, якщо до завтра кожен потенційний клієнт у місті знатиме, що сказав стосовно цього король: «Що ж, тепер, схоже, ми знаємо, чому нікого й ніколи не пускають до тутешньої кухні…»
Жоден із них ніколи не дізнається про справжні результати перевірки… і жодному не спаде на думку щось з’ясовувати.
А я навіть не…
— Авантюрино? — враз почула я жіночий голос, який видихнув моє ім’я. — Боже милий! Це й справді ти! Очам своїм не вірю!
Я глянула вбік. Поряд зі мною прошелестіла сукня кольору лісової брості. Темно-зелені черевики визирали з-під її пруга. Я б не стала навіть здіймати погляд, але спідниця раптом зашелестіла і її власниця опустилася навколішки переді мною, сяючи усмішкою. На коліна собі вона вмостила кошик із продуктами.
— Це ж я, дурне дівча! Ґрета!
А, так. Ґрета. Через радісне хвилювання останніх десяти днів я геть забула про неї і про ту її недолугу спробу мене викрасти. Зараз, певна річ, я геть не мала на неї часу. Зітхнувши, я знову потупила очі. Але зосередитися не вдавалося — вона й досі щось теревенила в мене над вухом. Її бліде кругляве обличчя аж маковіло від хвилювання.
— Я така щаслива бачити, що ти жива-здорова! Уявити собі не можеш! Ох, мені такі жахіття ввижалися! Що ти впала в річку! Чи що на тебе напали злодії! Чи…
Звільна, не ймучи віри власним вухам, я розвернулася до неї.
— Як я могла впасти в річку? — поцікавилася я. — У неї ж є береги, а на всіх мостах облаштовані бильця.
— А звідки мені знати? Могла її не помітити й просто зайти у воду.
Я спантеличено витріщалася на неї.
— Ти ж не звідси, так? Ти не знаєш, як воно ведеться у великих містах, що тут треба робити… Наглядати за тобою — це був наш обов’язок, бо ти від початку ніколи б не вижила без нашої допомоги… — Поставивши на землю кошик, напханий свіжими фруктами й овочами, Ґрета важко зітхнула — у мене аж волосся стенулося. — Ох, я ж Фрідріхові стільки разів це повторювала! Мабуть, цілу сотню! Я ніколи ще не бачила дівчинки, яка була б такою мірою нездатна подбати про себе, як оце ти…
Годі вже. Я розігнулася й виструнчилася. Дихати стало легше, і я спромоглася глянути на жінку, що стояла переді мною.
— До побачення, — мовила я крижаним тоном, який зробив би честь самій Марині, і розвернулася, щоб іти.
— Ні, зачекай! — Ґрета гайнула до мене й ухопила за руку. — Лише глянь на себе! Ця сукня просто огидна…
— Кілкий кістяк! — Після того як я два тижні молола какао-боби, видертися з її хватки було мені завиграшки. — Чому нікому не подобається моя сукня?
— А ще ти маєш такий вигляд, наче щойно плакала, — додала Ґрета.
Від приниження мене наче правець побив. Я зціпила зуби й вичавила:
— Це просто вітер.
— Та ну? — Ґрета стала руки в боки. — Тоді чому це в тебе такий нещасний вигляд?
У мене?
Я спробувала була зневажливо, зверхньо розсміятися. Але звук, що вихопився в мене з рота, був просто жахливо схожий на ридання.