Маха гола
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Маха гола». Краткое содержание книги:
— Атож, я знаю, чого ви домагаєтесь, — озвався Реновалес, уперше порушуючи свою тривалу мовчанку. — Ви хочете стерти нас на порох. Підкорити собі ненависних чоловіків.
Графиня, сміючись, згадувала про люту непримиренність декотрих своїх помічниць. Оскільки вони здебільшого дуже негарні, то ненавидять жіночу вроду і вважають її ознакою слабості. Хочуть, щоб жінка майбутнього була без округлих стегон і персів, гладенька, кощава і мускуляста, здатна до будь-якої фізичної праці, визволена з-під гніту кохання та необхідності народжувати дітей. Вони оголошують війну жіночності.
— Який жах! Ви зі мною згодні, Маріано? — провадила графиня. — Жінка пласка, мов дошка, — і ззаду, і спереду, — з підстриженим волоссям і загрублими руками, жінка, що змагатиметься з чоловіком у всіх сферах його діяльності! І це називають емансипацією! Гадаю, ви не стали б цього терпіти! Одразу почали б наставляти нас на добрий розум ляпасами.
Ні, вона не з таких. На її думку, жінка досягне повного тріумфу лиш коли стане ще привабливішою і знадливішою. Якщо забрати у неї вроду, — що ж їй тоді лишиться? Нехай жінка зрівняється з чоловіком розумом, але вона повинна переважати його чарами своєї краси.
— Я не відчуваю ненависті до чоловіків, Маріано. Я дуже жіночна і знаходжу в коханні велику втіху... Який сенс це приховувати?
— Я знаю, Кончо, знаю, — лукаво мовив художник.
— Що ви можете знати!.. Брехню та вигадки плітка-рок, лютих на мене, бо ж я не лицемірка і не щодня ходжу з похмурим обличчям.
І вона знову заговорила, як їй тяжко жити на світі, бо, як і всі жінки сумнівної слави, прагнула співчуття. Адже Реновалес знайомий із графом і знає, що то за чоловік: добрий сеньйор і трохи маніяк, схиблений на своїх почесних брязкальцях. Він піклується про неї, дбає про її добробут, але як чоловік нічого для неї не означає. Він не може дати їй ні кохання, ні ніжності — а для жінки це головне.
Вона дивилася вгору і говорила таким замріяним голо сом, що всякий інший на місці Реновалеса давно засміявся б.
— Отож нічого дивного, — протягло мовила графиня, і очі її заволоклися глибоким сумом, — що жінка в такому становищі шукає щастя всюди, де воно їй увижається. Але я дуже безталанна, Маріано; я не знаю, що таке кохання, я ніколи по-справжньому не кохала.
А як вона завжди мріяла з’єднати свою долю з чоловіком високих помислів, стати подругою великого художника або вченого. Чоловіки, які упадають за нею в салопах, молодші і гарніші, ніж бідолашний граф, але розумово не можуть зрівнятися навіть із ним. Звичайно, вона не така вже цнотливиця, що правда — то правда. Реновалес їй друг, і вона йому брехати не стане. Були й у неї свої маленькі пригоди, свої примхи, не більше, ніж у тих жінок, що мають репутацію цнотливих і непогрішних; але щоразу її захоплення виявлялось гіркою помилкою, завжди вона відчувала потім тільки розчарування й огиду. Багато жінок тішаться коханням, вона це знає, але сама вже й не сподівається спізнати коли-небудь таке щастя.
Реновалес перестав малювати. Денне світло вже не проникало крізь вікно. Шибки стали мовби непрозорі, потемніли, прибравши бузкового відтінку. Студію затопили сутінки, і в напівтемряві, наче іскри з погаслого вогнища, тьмяно поблискували різні речі: там — ріжок рами, там — старе золото гаптованої корогви, в одному кутку — ефес шпаги, в іншому — перламутрові стінки вітрини.
Художник сів поруч з графинею і весь поринув у атмосферу парфумів, що охоплювала Кончу як німб, змішана з п’янкими пахощами жіночої зваби.
Він також нещасливий. Маріано відверто в цьому признався, наївно повіривши в щирість меланхолійних просторікувань дами. В його житті чогось бракує: він зовсім самотній на цьому світі. І, помітивши на обличчі графині подив, з почуттям ударив себе кулаком у груди.
Атож, він дуже самотній. Він здогадується, що вона хоче йому сказати. Мовляв, у нього в дружина, дочка... Про Міліту нема чого казати: він палко її любить, це його єдина радість. Досить йому обняти дочку, коли змагає втома від праці, і його поймає відчуття блаженного спочинку. Але він ще не такий старий і не може вдовольнитися тільки радощами батьківської любові. Хочеться чогось більшого, а подруга життя не спроможна дати йому нічого — завжди хвора, завжди до краю знервована. До того ж дружина не розуміє його, не розуміла й ніколи не зрозуміє: усе життя вона висить на ньому важким тягарем, вона занапастила його талант.