Маха гола
- Автор: Ибаньес Висенте Бласко
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Віктор І. Шовкун
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Маха гола». Краткое содержание книги:
Графиня де Альберка принадила Реновалеса до свого почту й обранилася, якщо він не з’являвся в її домі якогось вечора, коли вона приймала друзів. Яка невдячність — адже вона палка шанувальниця його хисту! І їй так приємно показувати його подругам, мов нову прикрасу! «Це художник Реновалес — славетний маестро».
Одного такого вечора до художника підійшов граф з виразом людини, стомленої від незліченних почестей, якими вшановано її на цьому світі.
— Конча бажає, щоб ви намалювали її портрет, а я ні в чому не хочу їй відмовляти. Призначте день, коли зможете почати. Сама вона боїться звернутися до вас із таким проханням і доручила мені. Я вже знаю, скільки ви берете за роботу. Намалюйте її добре... Щоб була задоволена...
Помітивши, що Реновалес роздратований нецеремонністю цього великого пана, зробив мимовільний рух протесту, граф додав, наче виявляв художникові хтозна-яку ласку:
— Якщо зумієте догодити Кончі, то потім намалюєте й мене. Я лиш чекаю, коли мені вручать Велику хризантему Японії. В уряді обіцяють, що орден надійде найближчими днями.
Реновалес почав малювати портрет графині. Робота затягувалася з вини цієї навіженої, що завжди спізнювалася, посилаючись на свою заклопотаність. Нерідко за цілий день художник не робив жодного мазка: час минав у теревенях. Іншими днями маестро лише мовчки слухав, зате Конча торохтіла без упину, висміювала своїх подруг, розповідала про їхні приховані вади, їхні найінтимніші звички, таємні любовні пригоди — із такою втіхою, ніби всі жінки були їй ворогами. Не раз посеред якоїсь розповіді вона раптово замовкала і казала з удавано соромливим виразом і дошкульною іронією в голосі:
— Таж я, мабуть, страшенно бентежу вас, Маріано!.. Ви ж бо такий взірцевий сім’янин, доброчесний чоловік, батько родини!
У такі хвилини Реновалесові кортіло задушити її. Вона глузувала з нього, вважала його чоловіком неповноцінним, таким собі ченцем живопису. Бажаючи дошкулити їй, відповісти ударом на удар, він одного разу безцеремонно урвав потік її єхидного торохтіння і кинув:
— Але ж і про вас дещо розповідають, Кончо. Розказують історії... не дуже приємні для графа.
Він чекав спалаху обурення, гнівного протесту, а натомість у тиші студії пролунав сміх — веселий, трохи безсоромний, той сміх дзвенів і дзвенів, уривався на якусь мить і дзвенів знову. Насміявшись, графиня раптом посмутніла, на її обличчі з’явився лагідний і журливий вираз, притаманний жінкам, що їх «ніхто не розуміє». Вона дуже й дуже нещаслива. Йому можна відверто в цьому признатися, адже він її щирий друг. Заміж вийшла ще дівчинкою: то була жахлива помилка. Чари багатства, блиск розкоші та графська корона, яка так схвилювала зону школярку, — це зовсім не головне в житті.
— Людина має право на дрібку кохання; а як не кохання, то хоча б радості. Ви зі мною згодні, Маріано?
Ще б пак не згоден!.. І він подивився на Кончу такими стривоженими очима, аж вона не витримала й засміялася з його наївності, насварившись на нього пальцем.
— Стережіться, маестро. Хосефіна — моя подруга, і якщо ви спіткнетеся, я їй усе розповім.
Геновалеса дратувала легкодумність цієї пташки, завжди неспокійної, стрибучої і примхливої, яка то сідала поруч, зігріваючи його теплом інтимності, то пурхала оддалік, тривожачи його і глузливо піддражнюючи.
Іноді Конча приходила в агресивному настрої і намагалась дошкулити художникові вже з перших слів, як сталось і цього вечора.
Якийсь час обоє не озивалися; він малював з неуважним виразом, а вона занурилася в крісло і не ворушилася, дивлячись, як ковзає по полотну пензель.
Але графиня де Альберка була нездатна довго мовчати. Слово за словом, вона розговорилась і почала, за звичкою, свої нескінченні розповіді, не звертаючи уваги на те, що художник не озивається; головне для неї було оживити сміхом та розмовою монастирську тишу студії.
Реновалес вислухав оповідь про її діяльність на посаді голови жіночої ліги, про її великі плани у святому ділі емансипації слабкої статі. Але й тут вона не відступила Від своєї звички висміювати жінок і дотепно глузувала зі своїх помічниць у благородній справі: нікому не відомих письменниць, учительок, пригнічених своєю негарністю, художниць, що малювали квіточки й голубів. То ціла юрма бідних жінок в екстравагантних капелюшках та спідницях, мов почеплених на кілок; бунтівлива й розгнівана на свою долю жіноча богема, яка пишається, що її очолює вельможна дама, і всі вони мають звичку за кожним словом величати її «графинею», щоб зайвий раз полестити собі честю такої дружби. Кончу невимовно тішив цей її почет палких шанувальниць. Вона весело сміялася з їхньої войовничості та грандіозних задумів.